Влес Кнiга  Iсходны словесы | Выразе | Азбуковник | О памянте | Будеславль 
  на первую страницу Весте | Оуказiцы   
Марія Влад. Жменька цвіту
от 22.07.03
  
О памянте



Скорбна мати
І
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула - скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє.
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.
II
Проходила по полю -
Зелене зеленіє...
Назустріч учні сина:
Возрадуйси, Маріє!
Возредуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Емауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте з Галилеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату -
Ачей, вам там покажуть
Хоч тінь його розпяту.
III
Проходила по полю... -
І цій країні вмерти -
Де він родився вдруге,
Яку любив до смерти? -
Поглянула - скрізь тихо.
Буяє дике жито.
За що Тебе розпято?
За що Тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки, -
Упала на обніжок,
Хрестом розпявши руки!..
О наші матері! Скільки синівських мук прийняло їхнє серце...Тільки за героїв УПА - борців за волю.
А моє серце ожило тим дитинним почуттям, коли вбирало в себе якось розмову на заставі. Власне, говорив тільки один. Говорив зо дві години. Палко і переконливо. Розповідав безвусим карпатським сторожам кордону історію цього краю, правдиву, тяжку, криваву. І не було в його устах одного слова неправди. Пограничники то слухали, як дивину, бо ніколи про таке і не здогадувалися, а хто Їх учив, хто нас усіх учив історичної правди?
Нас було кілька письменників на зустрічі з прикордонниками за полониною Середня, але говорив тільки один. А всі слухали. І коли Степан Пушик закінчив, на нього і на світ інакшими очима подивилися голубі і карі очі молдаванів, росіян і наших-таки земляків. У тих очах зникла скамяніла байдужість, засвітилося прозріння.
І такий суворий напершу начальник застави змяк, перейшов на українську мову і лагідною слобожанською говіркою згідливо відповів на Пушикову просьбу показати Довбушеву обитель - гору Стіг. Він самотужки службовим автом відвіз нас по зораній смузі кордону аж на румунський бік під самий пірамідний Стіг. Степан бігом видряпався на вершок, збіг відтам і попросив валідолу. Ми кепкували з опришка Пушика, казали, що Довбуш такого вигнав би з ватаги, але серце мені тікало, що один Степан серед нас здатен на щось таке, як оцей Стіг - опришківська столиця, безстрашне і високе в правді і чесності. Він сіє. Навіть на піснім пограничнім грунті. Ади, зійде! І Степана за його непорушність супроти істини не один рік травили та умертвляли плітками його ідейні супротивники. На їх боці була сила. Але тепер уже Степан Пушик народний депутат - люди обрали просвітителя попри всі брехні і протидії тих, що в ложці води утопили би не лише Пушика, а й всю Гуцульщину, Галичину - ба Україну! - разом з усім, що надбано спервовіку.
Я згадала ці трагічні наші сторінки, думаючи про перші поступи на грані минулого і нашого століття.
Про Луку Гарматія. Про свого предка Микиту Влада. Луку гнали з села в село, всіляко утискували, але він робив своє. А мій неспокійний прародитель збурював село супроти панської зверхности, діждався визвольного тридцять девятого, а коли уздрів, що народ з новою владою не здобув права, а позбавився і того, що мав, різко повівся проти світового облуддя: і вмер через таку непокаючу натуру - найшли діда коло млина під лотоками з пробитим виском. Комусь дошкульний дідо дуже заважав...І не стало вусатого політикана у селі. Ніхто не розкаже більше ніколи, що діється в тій або тій державі так досконало, як Микита Влад. Або про події будь-котрого року, будь-котрого дня.
- Та твій дідо знає усе аж від царя Гороха, - бувало, посмівається мама. Бо Митусь питав:
- А знаєте, шо сегодне за день?
- Знаємо: святого нероби, - відповідала заклопотана дітьми та осінніми роботами мама, натякаючії, що дідо напідпитку і дурницями мається.
- Е, сегодне великий день, - веде своє Митусь, - вночі на перше падолиста 1918 року українці переймили були владу в Галичині, але зачєласи українсько-польська война. Українці держєли Львів до 22 падолиста. Семого падолиста 1917 року большовики захопили владу в Росії. 20 падолиста того-таки року проголошено Україну самостійнов державов. Про то був виголошений третий Універсал Української Центральної Ради. 22 падолиста 1918 року українські войська вийшли зі Львова і тримали облогу аж до 15 травня 1919 року...21 падолиста 1921 року большовики розстрілили 359 українських воїнів під містом Базаром на Волині.
- Дєдю, идіт-ко до йкоїсь роботи, не гніт бандиги, - уже сердилася мама і перебила непоштиво свекра.
- Я не тобі, Одо, я внукам це розказую, - потирав звично долоні незворушний нащадок політичного утікача з Угорщини. - Мої внуки мають знати національні свєта.
- Та шо сегодне за свєто? - переконана в своєму мама. - Робітний день, такий, єк кождий, лиш вам усе свєто...
- Бо таки свєто, велике свєто сегодне, - брав верх дідо. - Першого падолиста у церквах служба правитси. Всі свідомі українці повинні бути на тій молитві. Сегодне збираютси пожертви на наших інвалідів на поправленнє стрілецких могил. Сегодне я за це випив одну маленьку порційку цуйки...
Дідові очі ставали такі, як осіннє небо, затягнуте сивою хмаркою, і я боялася, що він може заплакати, не хотіла, аби мама ще йому щось не то сказала - тягла Миту ся за палець надвір; ми йшли короткою стежкою від нас до дідової хати, і він мені доказував усі події місяця. О, це історична стежка у якихось двадцять пять метрів. Дідову хату зніс проклятий Сливка, лишилася одна свідка наших бесід - стара керниця, і ту Сливка отруїв гноєвищем - бодай йому таку воду на тім світі пити...
Далі за дідовою хатою жила Єлена Танаскова, ближче до ріки, у сусідстві з Лазунихою, а коло них - дідова сестра Анна Влад, фучучка, котра і і а розказувала Гарматієві старовіччини для Гуцульщини Володимира Шухевича. Далі була халупка другого Гарматієвого уповідача Лучки Полєка і під самим лугом хата Їлака Семенишиного, наприкінці Царини.
Цей Їлак був особливий чоловік. Він тримав Міцю Лазорєк (і про неї згадує Шухевич). Кажуть, шо не хотів женитися - дєдя заставив. Спати вирєджєв жінку з хати: Йди на приспу. Або: Йди до мами, а завтра прийдеш сапати. Міця від него утекла. Жив сам до смерті. Напослідку його дотримала Міцина донька.
У Царині Семенишиного побоювалися. Та й він сторонився сусідів. Жив замкнуто. Бувало, іду зо школи, сонце пополудни, а корова визирає у мале віконце з темної колешні, рує. Їлак Семенишин ніколи не вигонив її на пашу - годував у темници. А масло жовте, файне носив у Кути на продаж. На него, покійного, казали місішник. Бо він ненавидів жінок, лиш деколи на него находило, шо вітався до жінок. Ніколи сажу не тряс, а все випалював. З того врешті і згоріла хата. Доживав у чужій. Я навмисно любила витатиси з Семенишиним, а він блимне великими сивими очима, чисто як у сови, і так, ніби мене не видить.
- Чому Семенишин не відповідає? - питала. - А тобі дуже це треба! Видко, уже єго натарапало. Де ми розуміли, що то є місішник, уже май потому нам хтось уповів: це той, хто -...яць жінка, а місяць чоловік. Але до чоловіків Семенишин завше говорив масно, приємно.
Дивуюся, що Лука Гарматій не описав до Гуцульщини колоритну особу свого супротивника - ростіцького війта Максима Данилюка, або, як усі казали, Скакунєка. Це був багач. Мав полонину Прелучну, усі поля на Глинянім, зо пятдесят штук худоби, був війтом довгі роки. Війтом був і його дєдя; а мій прадід, Іван Шурганюк, вважався адвокатом і його заступником. Але мав Скакунєк і того, преч би си казало, дідьтя. Чи би не 1908 року дає Скакунєк у газеті обяву, шо має дві доньки, то якби хто мав дві тисячі банок, най би присилав днему старости. Бо гроші тогди були дуже дорогі. На Буковині, десь у Бани, був пан Васілько. У пана був Несторій, шо вийшов з армії, возив пана на фіякрі. Пан каже: Женив бес си?
- Женив бих си.
- Найду тобі дівку.
Поїхав пан з Несторієм у старости. Пан витяг дві тисячі банок, зложив, але каже: Я пишу вексіль, підпишіть.
Максим неграмотний гепнув на тот вексіль війтову печєтку. А то був вексіль, що Максим Данилюк визичує у Вижницькім банку дві тисячі банок. І прийшло дві тисячі віддати. Скакунєк тоти гроші віддав, а Несторія-зятя відрядив. Пішов Несторій. А жінка його Єлена - війтова донька - пішла топитися. Максим за нев та ймив коло самісінької ріки: Єк маєш топитиси, то я єго заверну, - на коня та в облаз. Несторій завернувся та й далі жив у Скакунєка. А Гримало з буковинських верхів узяв у Скакунєка другу доньку - Анницю. Але ще у першу войну Максима були забрали до Сибіру. Бо він з двома шандарями викопав на горбі коло Федуня бункер, підстерегли козаків і одного застрілили. Тоти решта гадали, що тут багато противників, і вернулися назад. А кінь упав на коліна коло убитого і гріб ногами, чи би козак не встав. Тогди тоти решта вернулися і поховали під горбом козака. А Максима ймили і виселили.
І що би ви думали? Він мав дідьтя - той пішов за ним і вибрав Максима Скакунєка з біди. Максим мав дві жінці, а витак і третю. І все вдовів - кажуть, платив за службу щезникові жінками. Коли повдовів третин раз, пішов спершу до Гримала. А той каже: Ідіть до нас жити. Іде до Несторія, а цей: Ви женіться. Хоть Несторій уже був другий раз жонатий по смерті Скакунєкової доньки, а старий так сказав йому: Це моя дитина. І дав Несторієві на пятеро сін під Глиняним. Хоть потому не мирили - старий зятя вигнав, і Несторій мусив жити із жінков у стайни. На прізвище Несторій був Клим. Його син Іван, від першої жінки, був у лісових під псевдом Гонта. Від другої був Федьо, також ходив з лісовими, оженився з Єленою Семеновою, їх вивезли до Караганди, там він і умер. А про те, що Скакунєк ставав на порозі стайні і кликав: Ходіт, корови! Ходіт, бики! - і все йшло за шнуром і ставало на свої місця, я вже розказувала. Скакунєк йграє на скрипці, а корови вивершують дійниці молоком, аж доки він не перестане йграти. Щось мав таке: або нечистого, або ще якусь велику силу...
- Нашо ти все записуєш? Кому це треба? - Мама дивиться, як я не спостигаю за вуйком Николаєм записати. - Ти таке понаписуєш, що хоть із села через тебе тікай. Ади, уже виджу помилку: не Гримало, а Скакунєк мав багато жінок і віддавав їх щезунови.
Він усе посилав їх на під нести котикови молоїка. А то хтось нарадив молоко тому чорненькому котикови посолити. Відій уже Скакунєк був одівцем, то Грималова жінка посолила, а Скакунєк поліз котика годувати тим молоком. Єк злазив, то кинуло то з драбини, так з того і в гріб пішов...Але ти не пиши, бо то людські вигадки. Давно Сатані душу записував декотрий, а тепер усі єму записалиси і служут - усі безбожники...
Я цю мамину бесіду знаю - не раз чула. Колись противилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку...Я малою, коли ми бавилися на Великодні свята коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов. І приставала до ангелового кличу: Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене? А в житті склалося інакше. Бо життя - то складна, заплутана гра.
- Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, - нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову.
- А, про того, цю прорікав: Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла. І ще: Світ буде обшитий дротами, єк старий горнець. Так і є.
- Ви єго виділи?
- Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій тато - простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донька посла, а чорнороба...Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло - такий здоровий, набитий. У порошницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли - дублені, волосінки фабричні з чорної волічки - такі лиш гонорові люди носили, ремінь файно виціткований - у зброє ний чоловік з голови до ніг.
- Єк то узброєний?
- Та же зібраний, зрихтований - не розумієш? Та й узброєний-таки був - бартка, пістолі. Цим він відрізнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів.
- А шо це?
- Трісунки - на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То зєднуєтси докупи, звєзуєтси шерстю - і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові - по кавальчику усєкого кольору.
- А я виділа на старій фотографії гуцулів у закочених догори капелюхах...
- А, то венгерєк. Венгерєки носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи - закочені криси стримували на собі дощ.
- Шекєрєк був вусатий?
- Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці - щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жабя у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом.
- Файний був з виду?
- Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?..
Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бесіді.
Я мешкаю у Києві коло двох святинь: Видубицького монастиря і гуцульського лісу в Ботанічному саду. Колись за княжих часів це місце називалося Звіринцем і тут буяли не штучно посаджені, а справжні ліси, повні зубрів, оленів, лисиць; сюди ходили на лови. І коли крізь моє вікно запахне смерековою хвоєю, я думаю про Ростоки, не без подиву вслухаючись у назви його присілків та дільниць: Підпасіки, Луги, Губки, Запогар, Меневлоги, Підстінки, Царина, Сені, Опари, Глиняне, Греки, Шварвати, Рабинець...Там, у Рабинці, за дванадцять кілометрів у верхах, я, сімнадцятилітня, учителювала: мої діти були, як ангелики, чисті, послушні, не виділи ні кіно, ні авта, хіба що на малюнках...
Але я знов покидаю своє село, бо мушу йти в Голови. Разом з Лукою Гарматієм, разом із вами, коли ласка...З Ростік до Білоберезки, через Хороцово, Бервінково, Стебні, Устєріки, Ясенів, на Вигоду - а там лиш убік на Красноїлля і за ним Голови. Недалеко, але й не дуже близько.
Голови підпирають своїми верхами полонини. Може, тому й голови, бо тримають на собі, як мітичні фігури, верхній світ, дивовижний світ. Що село - то все люди інакші, а голівські гуцули з-межи усіх найгуцуліші, - так мені здається. І Гарматій то завважив, бо радо зніс покару тут - своє заслання в Голови на десять років.
У першому томі львівського Учителя від 1925 року, в річницю смерті Луки Гарматія пишеться: За організацію Просвіти у Ростоках переводять його (Л. Гарматія. - М.В.) на найгіршу посаду на Косівщині - до Голов. При кінці 1903 p. Лука Гарматій засновує у Головах товариство Січ. 1905 p. закладає читальню Просвіти у Чорній Річці (присілку Голов) і організовує крамницю при читальни. Лука Гарматій навіть допомагає у вивозі волів на віденський ринок, сам їздить у тій справі до Відня. За його стараннєм замінено громадське урядування з польського на українське (підкреслення моє. - М.В.). У хаті війта читав людям три томи Костомарова (Богдан Хмельницький). Зорганізував на Різдво січових колядників та допоміг відновити закриту Січ,..
А окрім цього, ще й давав у себе притулок Володимирові! Гнатюкови, Михайлови Коцюбинському, Олександрови Олесеви, Михайлови Грушевському і всім, хто жадав вивчити ...житє гуцула у кождій хвилі з перепонами або симпатіями всіх сил того світу, котрі за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, у воді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій нагоді житя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його поведенням.
Ця характеристика належить перові самого-таки Гарматія, що писав реченнями-періодами, подібними будовою на Довженкові. До речі, і Олександр Довженко був у Головах: є фотографія у селі, на котрій він у військовім мундирі захоплює промовою голівчан.
А Гарматій прислужився своєю подвижницькою працею збирача скарбів народних не лише докторові Шухевичеві, а й доклав зусиль до матеріалів Михайла Коцюбинського, Володимира Гнатюка, Олександра Олеся. У численних Гнатюкових дослідженнях і легендах, у Тінях забутих предків Коцюбинського, у циклі поезій На зелених горах, написаних Олесем 1912 року, живе невтомна душа цього дивного сподвижника, що покуту приймав як дарунки долі...
На багатьох поколіннях голівчан чистим відсвітом відбилася висока громадянська свідомість, людська порядність, відчуття власної гідности і вартісности, тяга до правди і волі, гордість за своє походження. Це сіяв і стверджував учитель Гарматій, де тільки міг, куда його кидало життя.
Що це за село - Голови, до котрого 1900 року було заслано Луку Гарматія? Під самі полонини. Якщо й справді гуцульські села складені із царин (низовин) і голов (верховин), то Голови розположені найвище в горах і найдальше з-межи всіх поселень. Голови, бо головують верхами над нижчими селами. Хоч кажуть, що назва походить від скараних тут опришків - їх голови довго висіли по кіллю на покай усім людям. І це стверджують давні записи.
Тут спілкувався Михайло Коцюбинський із тінями наших предків.
Перед Головами є ще село Красноїлє, котре походить від красної їлі (ялини), що з одної накололи дощок на покриття сільської церкви, а обкантований величезний пень служив престолом. Ту церкву красноїльці відтак дали за простибіг у бідне село Черганівку (між Косовом та Кутами), а собі другу збудували. Той знаменитий пень з красної їлі стояв серед села ще в середині XIX століття. А так, як їль живе у Карпатах 1200 літ, а це була не молодша їль, то селові не триста років, а набагато більше (Красноїлє у записах прослідковується із XVII століття).
А так, як села строїлися здолини вгору по ріках, то за Красноїлєм заселилися Голови. Коли?
Пошукаємо в податкових записах, люстраціях, інвентарних книгах, як тривав процес. Уже й на карті Покуття французького інженера Гійома Левассера де Боплана (1650 p.) позначені гуцульські села Березів, Микуличин, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, Зелена, а далі пасмо Чорногори і за ним село Ясиня на Закарпатті. Чи Боплан уже не взяв до уваги малі приполонинські поселення попід Чорногору (тільки село Зелену заніс до карти - вона якраз по той бік по- -лонини Скупової, а по цей бік Голови), чи їх, цих сіл, ще просто не було... Коли мої Ростоки згадуються у документах у 1500 році, то Голови (а з ними Гринява, Яблуниця на Білім Черемоші) - аж у 1785 - 1788 роках. Все ж виглядає правдоподібно, бо заселялася місцевість вгору по ріках. Це видно навіть по тому, що трохи нижче село Стебнів уже значиться у записах 1731 року. Ще одне. Полонини в історичних джерелах уперше зявляються як літні пасовища в середині XVI століття (коли постали Ростоки, коли розгулялися горами опришки). А в другій половині XVII до середини XVIII століть, коли зявляються Голови і інші причорногірські села, полонини уже бурхливо розвиваються.
Тоді ж і находимо у Язловецьких актах (1754 p.), що якась жінка-гуцулка підпалювала панські будинки, фільварки, за що була страчена. І в мемуариста-історика Петра Ступницького в хроніці: 1816 года. Тяжкий год. Гуцули ходили за збожем аж у Молдову. Відтак Ступницький потверджує термін гуцул, згадуючи про гуцулів у сйоїх хроніках 1824-го, 1830-го, 1832-го, 1848 років. Отже, при заселенні Ростоків ще про гуцулів не чути, а вже Голови осідають гуцули. Хоча це була одна і та історично-етнічна група, просто назва пристала до неї пізніше. А як же називали тих перших поселенців над гірськими ріками - якби-то знати... Знаємо ясно, що в долах селян мучила панщина і вони тікали хто куда міг: одні в опришки на Стіг і Говерлу (говерла - гаверла - пуста земля, неродюча), інші, більш смирні, освоювали кавалки земель понад рікою серед лісів. Іван Франко писав у 1888 році про моїх предків таке: В атмосфері повної темноти і пригноблення жив цей люд, ніби в мряці. Особам більш живої вдачі, що прагнули до руху і зміни, залишилась тільки одна дорога - опришківство, розбійництво, жебрацтво і загалом життя нестале, нелегальне, але вільне. Була це теж одинока на ті часи форма народного протесту проти пануючих суспільних порядків. Але й та решта утікачів, що не воліла розбою, осідаючи в далеких, недоступних горах, вірила, що державний апарат не досягне їх там і не упокорить. Так і було якийсь час у малозаселених Карпатах, з неприступними скалами, глибокими потоками-ярами, непрохідними лісами і широкими полонинами. Шукай вітра в полонині!.. Іван Вагилевич писав, що народ ішов у гори шукати правду і свободу і зароджував там інше життя: Створився спільний спосіб життя певного порядку і прав - тобто життя гайдамацьке, - пише Вагилевич про Гуцульщину.
Але вернемося в Голови, де, за королівськими метриками, уже є в селі 63 господарства, котрі сплачують податок 1578 злотих 13 гривень (Ростоки мають на цей час 107 дворів, оподаткованих на 3541 злотий 9 гривень). З чого жили ці люди і за що сплачували грошові повинності, коли землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини? В описі грунтів села Голови від 1878 року сказано: То село в гористім місци положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової.
Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні між якими будинки по горах розположені. В інвентарних описах також згадуються малоземельні і безземельні гуцули-городники, комірники (квартиранти, бездомні), халупники, наймити. В одному з інвентарів значиться у Головах 1789 року 13 халупників. Про них записано:
Ці піддані до роду халупників належать, загород-ні грунти і куски сіножатей мають.
Що могла держава мати з такої бідноти, які податки?
Ті ж інвентарі показують, що повинності голівських селян у 1789 році складалися з вісьмох пунктів. І хоч кожен мав припис відбути до десятьох днів пішої панщини, читаємо: Та громада жодної панщини не робить, лише чинт і інші повинності готовими грішми платить.
Але були багачі, що володіли полонинами, лісами, пасовиськами. Особливо розвинуто у ці часи вівчарство. У першій половині XIX століття на Гуцульщині нараховувалося понад 100 полонин. І було би неправдою вважати, що з них користали тільки пани, дідичі і держава. Простий нарід - хто пять, а хто тридцять пять голов - давав на пашу до ґаздівських полонин маржинку, а скором ділили порівну мішєнникам, незалежно - багачеві чи бідному.
Питаюся у старих людей - чи вони чули що про панщину у горах. Ні. Всі кажуть, що панщини гуцули не зазнали - то десь у долах це лихо тривало. У доліському селі Виженка, що під Німчичіем (давно перевал Німчич називався Турецька вершадь; на Буковині панували турки), і тепер ще якось витрималася каплиця з видавленими по глиняних стінах записами: по стільки-то буків давали за невихід на панщину, аж кров сикала...А Лука Гарматій записав у Жабї отаку розповідь: Давно була тьижка панщина, робили у Ромашкана на Віжници по пйить день на тиждень, ишли та й робили тьижко. Ходив старец сйитий. То не був старец (прошак. - М.В.), але цісарський син. Прийшов до одного чоловіка на ніч та й каже: Приймете мене? - Та прийму, - відповідає чоловік, а сам нуждуєси, шо треба йти рано на панщину: - Єкби си за-пізнив, то дадут дванаціт буків. - Я би пішов за вас, - каже подорожний ґазді. Але рано старец спит - ни встає. А ґазда квапит: - Идіт, бо си забарите, та мут вас бити. А старец на то: Я умисне си спізню, найко ци мут бити...
І пишов на ту роботу. То вже сонечко пидийшло в обіди, нарід наробивси, а вин лише прийшов. Окоман сказав єму: За кого ти прийшов? - За того и за того. - А чого так забаривси? - Так міні випало. - Єк тобі так випало, то біжи до канцелярії, неси суда лавку и бука.
Приніс вин ларку, а окоман каже: Лєгай! Дав єму окоман дванаціт буків і пишов старец до роботи. Робив до полуднє. А по полудни треба було квапитиси вставати, бо также давали 12 буків. Старец собі поволеньки їв, не вставав борзо и на полуднє дістав шє 12 буків. Вірєдили єго, аби приніс води. Вин єк пишов, так ни вернувси - лишив картку, прибив у Ромашкана на одвирку. Увечір пан прочитав тоту картку, а то писав цісарський син. Рушили за ним, але не могли наздогнати. Угіослід того прийшло вид цісаря, шо панщина скасована, а Ромашкан згорів у залізній печі.
Мій вуйко Николай таке саме чув від свого діда Йвана. Додає, шо цісареви люди довго скаржилися на то, шо пани у горах не слухають цісарського наказу - не скасовують панщини. (За указом панщину на Галичині скасовано 16 травня 1848 року). А цісар не вірив. Але нарешті післав свого сина до Віжниці (містечко коло села Виженка, називалося давно Здвижень). Переконався цісарський син на своїх плечах, шо тєжка панщина триває по горах - дістав 24 буки.
Приклад вартий наслідування...
А голівські ґазди про панщину у їхнім селі не чули. Дуже вже воно бездоріжне і гірське для панських обходів. І гуцул у Головах чувся вільнішим, хоч не мав грунтів, не їв білого хліба. Зато дихав на повні груди. Недаром тут найдовше витрималися опришки. Ще й тепер коло хати Олени Сапріянчук-Бойчук - правнуки у семім коліні ватажка опришків Михайла Бойчука (Кляма) росте груша, котру посадив тесть легендарного героя.
Біографія Бойчуків багата, як гуцульський стрій. Олена розказує, що її прапрадід у семому коліні був Чокан - козак з України, що утік з польського полону. Та як прийшов у Голови - мав лиш сокирку з маленьким топорищем...Поклав тою сокиркою хату і посадив коло неї оцю, що дотепер витрималася, грушу. Узяв собі гуцулку за жінку, та й мали одну доньку. На тій козацькій доньці оженився Михайло Бойчук з перших Голов (тепер присілок Шкірівське).
Оцей Бойчук мало що пожив коло своєї господарки, так переймився тестевим духом (і свого, певно, не бракувало), що не хотів ані раз нікому коритися - пішов у опришки. Зібрав ватагу таких самих, як він, і став називатися Клям. Пани Кляма боялися, як Божої кари, як громової бурі на свої голови.
У хроніці гуцульського літописця Ступницького від 1817 року читаємо: Появилися в горах шайки славних опришків: Бойчук, Марусяк з Космача, Мосорук, ватажок з Прокурави, Штолюк з Жабя і Куделюк - з-за Черемоша, Якимюк з Вербівець...
Михайла Бойчука не варт сплутувати з іншим Бойчуком, уже Іваном - також славним поводирем гірських месників. Іван Бойчук діяв на століття раніше, опісля Довбуша. А коли зробилося скрутно, втік разом із своїми орлами до Наддніпрянської України - влився у Переяславський козацький кіш. То славна історія, до неї ще вернемося...А тепер про Михайла Бойчука-Кляма.
Багато років діяв разом із своєю ватагою попід полонинами Михайло Клям. Він був справді невловимий, і пушкарі довго його розшукували, аж нарешті зловили у Річці. Катували Кляма в Устеріцькім катуші - підземній тюрмі управителя пушкарів Герлічки. Але ватажок не видав жодного опришка, жодного ґазду, що помагав їм, не промовив слова.
Як дізналася Чеканова донька, що її чоловіка тримають у катуші, схапала діточок - їх у Кляма було дванадцять, одинадцять синів і одна донечка - і бігом до Устєрік.
Каже Олена Бойчук, що Михайло Клям ще теплий був, але уже неживий - його повісили. Бере нещаслива вдовиця тих діточок-сиріт і на роздоріжжі, що називається Вигода, каже їм: Розходіться по людях служити, бо я не годна вас прогодувати.
Лишила тільки трьох: хлопчика, що в бесагах несла, трошки більшенького, що вже ходив, і дівчинку, бо не хотіла дати її збиткувати. А старших синів післала селами до газдів на симбрилю (наймитувати). Ці два хлопчики, що лишилися коло мами, називалися Юрій і Микула. Вони виросли і збудували 1845 року хату. Та хата стоїть і тепер з написом на дверях - ким і коли збудована.
- Дідо не дає її розбивати, - каже Олена.
Цей дідо - Бойчук Василь Дмитрович походить з Микулиного коліна. У Микули був син Федьо, що мав сина Дмитра, - Дмитро Леся, дєдю цего діда Василя, що не дає розбивати хату. Йому 94 роки. А його хаті 145 років. Вона лиш на пять років молодша від церкви, покладеної в Головах 1840 року за священика Сильвестра Вітошинського - відомого просвітянина і громадського діяча в Галичині; цей священик 1874 року організував у Головах Товариство тверезости. Мальована голівська церква Йосипом Сороковським уже пізніше, за священика Рожка. Так-от дідо не лиш хату не дає розбивати, але й предкову - козакову грушу рубати.
- Иду-ко я грушу Чоканову рубати, там під нев мают бути гроші, золото, - каже Оленин син Василь.
Старий Василь Бойчук не позволяє внукови це робити.
- Я, - каже, - колись гадаю собі: це пусте, дичка, не родить - урубаю гет. Лиш подумав, а гілля така грубезна упала передо мнов. Та не раз були вітри, бурі, нічого її не ломило, а це упало тепер вперед мене. Заклєта, видко, груша. Не треба її кивати. Не вільно.
А люди говорять: певно, під Чокановов грушев мают бути опришківські гроші, заохочують молодого Бойчука.
- Нічо, я рубати її не буду. Маю копати - мушу тоти скарби добути...
Козацька груша. Опришкові скарби. І хата ватажкового сина. Все це уже скарби. Живі. А для діда Василя Бойчука світили колись інакші скарби - не матеріальні. І завіз їх у Голови учитель Лука Гарматій. Старий Бойчук його добре памятає. Каже, що був дуже говорючий. Як приїхав до Голов Лука, то гуцули зустріли його, як це заведено в горах, гостинно. Але в Головах гуцули найгуцулішї. Найгостинніші. І нині йдеш селом і попросиш пити - ніколи не винесуть голої води, а завше якогось напою: малиннику, афиннику, настою паростків хвої, жентиці або розводу (квасного молока з водою). В першій-ліпшій хаті приймуть, нагодують, постелять. Не питають хто, відки. Такий закон здавен.
Але одно приймити гостя, а Друге віддати йому своїх дітей. А Гарматій записував дітей до школи. Це голівським ґаздам не вдавалося. Ніхто не хотів позбуватися помочі - віддавати в дідче нащадків свого маєтку, тяжко приробленого.
Тим більше, що усі знали: у старій школі сидить щезник - він. гримить, бубнить, дудонить там щоночі. Школу відколи поклали, там ще ґаздівська дитина не сиділа. Бо в ній сидить нечиста сила. А котрий ґазда відпише свою дитину Сатані. Де хто таке видів!
Довга і тяжка робота випала на долю Гарматія. Заки він розказував, переконував тих занурених у стару віру газдів, школа пуста-порожна страхала перехожих; кождий старався обійти її, якнайборше проминути, перехрестившися від нечистого. Лука ходив від хати до хати - розказував і слухав, не переставав дивуватися. Але й не опускав рук. З цими людьми можна багато зробити. Ці люди йому припали до душі. Відси він так просто не уступиться. Нічого, в Головах дітей до школи не дають. Він зачне з присілка Чорної Річки. Там створить читальню Просвіти. Буде неграмотним гуцулам читати Богдана Хмельницького Костомарова. За кілька тижнів вечорами прочитає їм три томи. Кожного вечора до читальні приходять все нові люди. Уже вони разом вчать коляди, організовують січових колядників на Різдво. Чорноріцькі ґазди віддають усі як один своїх дітей на науку до Гарматія - цей не збавить їх синів. А голівським стало заздрісно: що - їх діти пущі? І в Головах є товариство Січ, также Гарматій створив його двома роками перед Просвітою в Чорній Річці. Ми, голівці, гонорові - не попустимо. Так поволеньки викурили нечистого із школи і післали до Гарматія своїх дітей.
Кращої школи, як у Головах, ніде в горах не було. Мали поміч від Просвіти, від учених гостей, що раз по раз навідувалися до Гарматія і дарували селові свої духовні скарби.
І мирили між собою кмітливі учні і просвічені зсередини ґазди, Божі заповіди і сила-силенна тої дивини, що за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, в воді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій нагоді життя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його (гуцула) поведенєм, як писав сам Гарматій у своїх споминах про Михайла Коцюбинського.
Бо гуцул завше лишається гуцулом. Лиш неписьменний увірує в гуцульський багатий світ несвідомо, з острахом, а освічений уже береться засобами науки просвітити, зясувати, не руйнуючи свого світу.
І я так волію.
Добро і зло, темне і ясне у нашім краї межують, як у самій природі.
Вертаюся на Вигоду, що на роздоріжжі в сторони мого села, Жабя і Голов. З Вигоди вигідно хоть куда. За Черемошем на Вигоді стоїть довгий будинок. На видному місці. Це тепер Музей атеїзму. Найневідповідніша назва такій незвичайній споруді - не знаю, чи є де ще така на всі гори...Це та святиця, покладена Василем Жикалєком за погані гроші. Так це діялося не так давно. І каплиця його є (лиш верх із хрестами два рази зносило: раз Сатана ураганом, а другий раз уже руками слуг у пятдесятих роках). Є і його грунт, на нім сидять брати Недоходюки Василь та незрячий Іван - Гриневі на них кажуть. Бо Жикаляк був бездітний і взяв собі на годованці Гриня Недоходюка, а це вже його сини - Гриневі. Іван оповідав мені, а Василь і місце показав, де дідо викопав кітлик червоних. Під ліском, на обочах. Викопав Жикалєк (Бабій на нього казали) тоти гроші, застрашився Сатани, бо гроші, певно, були нечисті, та заповівся покласти святицю. Так і зробив. А ще заповів себе і жінку Одокію під престолом поховати. І люди виконали його волю - обох поховали під самим престолом у каплиці. А Гриньо зажив на грунті і в хаті, що Жикалєк придбав на частину скарбу. Що в цім неправди?
Є інший варіант набутих Василем Бабієм грошей. Це вже Олена Бойчучка чула від покійного Курлея - знаного голівського боднаря, на прізвисько Кіцмак. Він таке їй розказував.
Хотів бідний Бабій спробувати роздобути грошей на грунт і на хату в той спосіб, що горами ширився. Як собі погадав це, так і вздрів Сатану.
- Ци ти би мені не позичив грошей?
- Чому ні, але аби ти мені за рік приніс. Приносить Бабій за рік тоту позику - спудився і не кинув ни гроша. А то дощі - та й урвало засув. Бабій, коли брав гроші у дідьтя, питався: як я буду тебе визивати?
- Скажеш...
Але Олена Бойчук забула то заклинання і вже написала мені в листі з Голов: Здається, він сказав двоє слів наподобі чала-чій - це, може, не точно, бо то більше тридцять років, як мені Юрій Курлей розказував - той дідок багато знав, але єго уже нема.
То-приходить Бабій на умовлене місце, що засунулося від дощів. А мав сказати .чала-чій на тім самім місци, де брав позику. Що робити? Бабій прийшов рівно за рік з кітликом у бесагах, а то - засув. Чує - а там плаче хтось. Дослухається, призирає, а то малі бісенята: Нашего дєдю сегодне убыв грім, та й ми не годні найти, де гроші поклав...
Бабій тогди нічого не каже, лиш вертає назад. За пайку тих грошей кладе каплицю на Вигоді, недалеко свого грунту.
А Сатана все-таки зімстився - зірвав дах разом з хрестами та заніс далеко... Це вам розкажуть і в Красноїлі, і в Головах, і в Устєріках - так було.
Цікаво, хто тепер орудує в тій каплици, що стала Музеєм атеїзму - Бог ци чорт?..
З цими дідчими грішми мали дочиніння колись гуцули. Таже золотими опасками обшивали довкола крисані, носили за позолоченим ременем золочені кріси, пістолі, топірці.
Якби си Кедроватий утворив, То би на весь світ засвітив..
І моя фамілія Задурєків із потоку Фудутова добре користала. Є про то опришківська співанка Довбуша:
Почерез Єворів та почерез Плоску,
До Фудутова - туда ми дорога!
Прийшов до Фудутова, повів очима,
Подивив си на стів, а вже горівка уточєна.
Хто її заплатив, ци тота Задурєнка чемна,
Горівка оковита та з єрого жита!
Напиймоси, братьи, йика у на смаковита!
Ой пили-смо, братьи, та й попивали,
Та усе до Задурєнки радо повертали,
По наголовникови у котев дзерівний грошей изсипали.
Ци ти, Задурєнко, у Бога просила Абес в сріблі-злоті до віка ходила?
(Тота Задурєнка мала 25 дітей, а її донька - 15). Кажуть, що від Задурєнки ...пишли на Писаний Камінь, закопали там решту золота та й заклєли. Довбуш на камени підписавси, виліз на самий верх на плитє та став си дивити на Чорногору за тим євором, пид котрим вин родився. Пидскочів угору, аби ліпше уздрів, та й камінь пид ним заваливси и розлупавси.
А єк Довбуш падав, то зачіпив опришка, шо тримав мідний котев з черленими - так тот збанок упав разом из грішми у шпару. И тепер там пид плитєм є. Але на тим місци зробиласи керниця.
Є на Писанім Камені і підпис Довбуша, є коло него і студена головиця.
Все чомусь там, де були погані гроші, западається - засувається земля...
От і в Ростоках. Малою я пастушила з Коцем і Штефаном Василя Рабюкового, що жили над плесом на Горбі. Бувало, згримає, зблискає, а ми бігом до першого-ліпшого дерева, малюємо хрестик і вже там переховаємося лиху хвилю. Овечки коло нас туляться, дощ ллє, а ми хрестимося, як блисне, і віримо, що дерево з хрестиком блискавка не вбє.
- То ангел у чорта цілить, - каже старший Коцьо. Мій дідо єго, щезника, видів, так, як я вас. Казав, що такий панок невеликий, у чорному капелюсі, лиш з ратицями і хвостом, як оця овечка.
Ми слухаємо і тулимося гурту одні до одних - менші і вже школярі - від холоду чи від страху, і овечки тиснуться коло нас. Довкола стемніло від плови, лиш блискавка освічує видряпаний хрестик на старій смереці. І ми вже десь у давнині, в інакшім світі...
Старий Николай Рабюків любив пити. Жив у Жолобі, за теплицею, недалеко від нас. Він найшов кітлик червінців. Але той каже:
- Дай за то душу.
Рабюк думав-думав і надумав дати душу хлопця-старчука, що ходив, просячи, коло хат. Привів того хлопця, а то єму каже:
- Ні, мені не треба цеї душі. Вона несвідома, що з нею роблять. Дай свідому.
Тоді Рабюк приводить на то місце свого найменшого сина, калікуватого.
- Живого не требую. Ти вбий єго і так дай мені...Повів Рабюк сина додому, опамятався, що він задумав дитину згубити свою за дідчі гроші, - і відніс тоти гроші назад.
Витак сини випитували, де тоти гроші, а він пообіцяв, шо покаже, як буде умирати. Але не сказав і перед смертю. Його дуже просили сусіди, рідні, аби показав, де то місце - щоби хату на нім не поклали, а вік не показав. Потому копали-рили, але нічого не знайшли.
І той Жолоб засунувся. Уже при моїй памяти - десь по войні. Такий засув великий - скала урвалася, і засипало рінню кавалок Жолоба.
Потому то заросло багною, мохом, травою, і ми ходили у Жолоб збирати дикі полуниці-хруставки. Хрусткі на зубах, великі, солодкі, вони там були найліпші. Над Жолобом висить величезний камінь, у давнину на нім стояв хрест у дашку, а тепер олень з бляхи і синьо-жовтий прапор. То камінь Довбуша у Ростоках. Там, на самім вершку, водяться гаді цілими кублами. Ми, бувало, збирали всілякі ліновища - сиві, чорні, крапкаті. Під каменем жила мамина старша сестра Гафія, то у неї гадини любили у печі теплій сидіти. Я приходила і це виділа. Тітка спершу воювалася з нечистю, а потому привикла: то її не чіпало. Най собі гріється! А на самім Жолобі Николай Клішишин поклав стайню і каже, що, певно, на тих дідчих грошах побудувався, бо ніяка маржина йому не ведеться... Вуйко Николай уповідає також про свого вуйка Дмитра Семенищукового з Білоберезки, що найшов на полонині Гоїччині, нижче Штефульця, кіт-лик грошей. Приніс він то до стаї та й поклав на подрю до будзів. Мав у село брати. А то вночі так подрями гриміло, що Семенищуків не міг уснути, не знав, де із страху ховатися. Але вже якось перетерпів ніч, а рано утік із тим у село. А під попом у Білоберезці його з тими будзами сиру і кітликом грошей перестріло і перевернуло у берег. Діставси до себе, і дома його карнувало, не давало цілими ночами спокою. Я віддам. Як це сказав, перестало гриміти й трясти подами. І мусив відвезти той мідяний кітлик назад. Але на тому не скінчилося. Семенищук собі зачєв позичати тих грошей. Позичав і купував у Загірю на Буковині ягнята на продаж. Завше ще перед ярмарковою брамою у него тоти ягнята розхапували - дуже купці йому велися на товар. А віддавав лиш то, що зверху виторговував. І так позичав, мав прибуток, а що понад ціну - то відносив.
- А кому він віддавав, хто там був?
- Єк відносив позичку, то нікого не було, лиш якийсь дрізд посвистував або ще щось живе - якась диханя покажеться, а так нікого не видів.
Але він знав, що мусить віддати. Без жарту.
Каже мені Олена Бойчучка якось: То лихо, що ви дачу збудували, а не жиєте. В хаті треба жити, аби си біда не заплодила?..
- А то так. Хата має душу, єк людина. Має вікна - очі, лице, подобу свою кожда має. Не думайте, шо то так собі...
- Десь колись у неділю їдемо, щось там робимо.
- У неділю ніколи нічого не робіть. На то Свята неділя, аби не ділати; на то є цілий тиждень. У Красноїлі один робив... Але я вам розкажу за порєдком. Там є озерце. Глибоке, не заростає. Це озеро на Бельмегівськім груші. Дідушки, Панковичі, Бельмеги - богачі красноїльські (зумисно пишу, як чую - богач, а не багач, бо від Бога). На тім місци, де озеро, була хата, жив ґазда. На Великдень йшли попри хату люди до церкви, а чоловік рубає дрива коло хати. Люди до него: Христос воскрес! А він; Брешеш, єк пес, - та й далі рубає. Люди пішли собі до церкви святити, а як вернулися з свяченими пасками, то там, де була хата того ґазди, зробилоси озеро - шє видко було дах углибині. Довго було трошки даха видко у чистій воді. Десь із 10 метрів озеро, краї зарослі, а середина - ні.
Отакі-то Голови! Голівці зчаста кажуть на село Річка. Бо то колись богач Дідушко мав багато коров, наробив жолоби і пускав молоко з верха у долину. А хтось то йому назбитки зрунтав: молоко пішло річков. Тому й село назвали Біла Річка. Є присілок Чорна Річка. Як Черемош - Білий і Чорний. Мені виглядає, що ці назви за кольорами: біла, чорна, красний залежить від розміщення до сторін світу.
- На однім селі тілько всього збіглося: і Клям, і Дідушко з його страшною пригодою, і Лука Гарматій, і...
- Чікайте, то шє ни все, - делікатно, як завше, каже опришківська онука. - Я вам про діда Подама не розказала...
- Подам...Подам...Щось я таке десь чула. То не Шпитко часом? Не той, що ребра у него зрослі з клубами? - нагадую з дитинства розповіді керманичів.
- Той. Федір Шпитчук. Але в селі усі на него казали Подам.
Про цего дідка ходять горами легенди. Іде Подам плаєм, видить; Мимлик бє волів, шо не годні ковбки дерева витягнути на горб. Не мучій телєта, розпрєгай, я тобі зараз це піднесу. Узяв Подам корчугу разом з ковбками та й підніс дгорі на рівне і каже: Тепер запрєгай.
Оленка Бойчук памятає, шо цей дідок був середнього зросту, але доста широкий у плечах, мав коротку, дуже грубу шию, груди видуті, люди говорили, шо в него дубелтові ребра спереду і ззаду зрослі з клубами, тому такий дужий. Говорив тихо, бо мав сильний голос. Раз прийшов у сільраду, а дєдя Олени був там за секретаря, то поки Бойчук виписав Подамові посвідку, тот начєс иззів два хліби. Ти, Федьку, вже трошки підїв, - жартує Бойчук. Ні, Васильку, я лиш занісся.
Кажуть, шо він у заліжку за барана зїв барана: Єк иззіш цего, то другого даю, - заложивси з ним ґазда. Зарізали. Файно наклали в котел, верли соли, варили, доки не відстало від кісток.
Подам усе мнєсо передушив від дзєми (юшки, але гуцули юшка кажуть на мясо) і зїв. Він міг зїсти за чотирьох. Їв не часто, але багато. У харчах був неперебірливий - їв, що було. Не мав жінки і дітей. Чогось не женився. Олена запамятала дуже грубі ноги і руки у Подама. Брат його Іван був також сильний, але менше, не так набитий. Голівський ґазда Микула Кундак уповідає, що одного разу несли підвалину на будинок, шістнадцятиметрову; в одному кінци несло четверо, на середині знов четверо, а в другому кінци сам Федьо Шпитчук - ноги у него потавали у землю по котики, але ніс так, як всі. Кундак ніс також з усіма разом і сам це видів, а ті восьмеро людей дивилися потому на сліди, де ступав Шпитчук: то були сліди лапаті, глибокі, розчепірені в пальцях, чисто як у дикого чоловіка...
У колгоспі носили сіно з такого місця, де не можна заїхати кіньми. То. Шпитчук ніс без припочивку куда треба один центнер сіна, звязаного навхрест петельками (грубими вірьовками). Це розказував Кундак і приказував, шо Подам був подібний на непростого. А з непростими мав дочиніння рід Кундака - сам чув, як у плаю співала вночі лісна (бісиця), голос дуже файний, співала довго, доки було чути. Це під Скуповою. Там він і сліди видів на снігу, такі, як семирічної дитини. А сестра Кундакової жінки виділа лісовика - того, шо їсть бісиць; ішла увечір у плай, ще видко було, і зістрітила дикого чоловіка. Це було також на полонині. Він їй нічого не казав, пробіг, а вона так си перепудила, шо через годину викинула дитину (ходила тяжка) з того страху. Цей дикий чоловік був високий - до трьох метрів, - оброслий. Микула Кундак ночував у хаті, в котрій ніхто не жив, і чув, як відчинило вночі двері у сіни, зайшло в хату, чути було, як ішло до столу, коло стола постояло і пішло - замкло за собою двері.
- Так шо ви аби-сте собі знали, - каже про мою гуцульську хатку Олена, - у хаті треба жити, ночувати, говорити до хати, аби си біда не заплодила...
А дід Подам подобав на лісового чоловіка. Олена малою побоювалася його сердитого сильного голосу, як з полібичка, широкого темного лиця з похилим чолом і ґулями над бровами, довгого чорного волосся по плечах. Жили браття Шпитчуки на Вильшєнцкім, бідно си діяло, і вони украли у когось із газдів сіно. Це було взимі. Ґазди заслідили, бо сіно си розсипало. Найшов тот чоловік свою пропажу та й каже: заверніть мені моє сіно. Ждав-ждав, а Шпитчуки не вертають. Годують собі корову. Минув тиждень. Прийшли восьмеро людей та ледве занесли тото сіно назад. Ану, скажи, Федю, за кілько разів ви це занесли, - запиталися для інтересу в Подама. За раз. По зєзці, дві линві в одну зєзали та й з Иваном занесли.
Ще й не таке було. Дідо Пуршега розказував, шо ішов давно піше з Косова та й ніс тридцять глиняних мисок у бесагах. На Буківци здогонєє Федя Подама, що несе чвертку соли. Михайло Пуршега був сміхован:
Федю, шо хоч, абес мене до Вигоди заніс из цими мисками? - Пєть злотих. Сідає Пуршега з мисками на карк Подамови зверх чвертки соли. Убраний у сардак (я той черлений сардак маю, бережу). Жарт жартом - несе Подам, аж люди бігли Ясеновом та чудувалися. Приніс на Вигоду на міст, поклав серед мосту на поручину: Клади гроші, бо тручєю у воду. Тут не було шо жартувати - сидячи на плечах витягає Пуршега пять злотих. Мусив платити, бо зараз був би у воді.
А раз пішли голівці у Запорізьку область на жнива заробити кукурудзи і пшениці. Серед них і Подам. Договорилися на один місяць, а голова стримав плату, не пускає гуцулів додому - скоро сніг упаде, а робота є. Але люди позамерзали. Підмовили Подама: як приїде голова, покажи силу. Надїхав, просить лишитися, а дідо підклав плече - лиш газик блимнув у рів. Голова повиплачував зарібки і пустив усіх додому. А мав Подам шістдесят років.
Раптово умер цей силач, не лежав ні дня. А гори його не годні забути. Навіть поговірка склалася: Шпитко робить швидко.
От вам і Голови. Село опришків, силачів, уких людей. Таких, як учитель Петро Карапчук, що вспадкоємив Гарматієву тягу до знань, просвітництва. Або самоук, учитель німецької мови Петро Дідушко: цей по чорній магіці викликав Леніна. Та вели бесіду - чого-то не так склалося, як людям гадалося...Ой ці Голови! Село з того й зачалося, шо пушкарі убили кількох несупокійних опришків, стєли голови і понатягали на Шкірівськім на коли, аби пужілися, не йшли в опришки. А що то помогло?.. Від цих перших опришків, що заплатили головами за непокору до ватажка Кляма, а від Бойчука-Кляма до нинішніх часів нічого у гуцульськім характері не змінилося. Гуцул волю не продає і не купує. Це при нім завше. Первий брат прогресивного учителя Петра Карапчука Дмитро Марощук (його дружина з Клямового роду) колись в молодості учворив таке: заскучив за горами, та як стояв на посту в армії, так із зброєю утік у Голови. Хоть знав, що буде караний, а дав серцю волю, втамував тугу. Тепер Марощук уже в літах - кохається в рідкісних рослинах, понасаджував їх у себе наверху довкола хати всіляких - наблизив світи до вікна. А Україна дбає, аби мати свою армію. Недармо всілякі заведії трималися найдужче в Головах. Заведією прозвали Василя Небесійчука з Їльці. У народі на таких казали партизанка, лісові, а в уряді - бандерівці. Заведія був останнім з них. Заведія любив фрашки. Люди усяке вповідають. Їв собі файний гуцул у Жабї в їдальни. Сиділи разом із начальником районного комітету безпеки. Бесідували. Гожий гуцул вдався начальникови. Він встав до прилавка узяти пива, приносить, а гуцула нема. Тільки напис на серветці: Красно дєкую. Заведія.
Видко, і той начальник лісовому вдався. Приніс Заведія до него додому кошик яєць. Ви би ці єйця у мене не купили? - питаєся поштиво у господині, жінки начальника. Господиня не надякується, хвалить чоловікові чемного гуцула. А коли яйця зїли, найшли на дні кошика папірчик: Це вам продав Заведія. Кажуть, що він був дуже твердий, ніколи не пустив сльози. Але раз привели лісові до Заведії музику Могура. Мали скарати на смерть. Могур був (та й ще є!) знаним скрипником на всі гори. Заведія каже: Єк бес зайграв так, аби я заплакав, то пущу тебе. Могур зайграв. Слухав, шо слухав Заведія, та й каже: Иди в дідчє, абих тебе не видів. Витер очі та й пустив Могура.
Фрашки до добра не довели. Запросив Заведія свого знайомого начальника з Жабя - переказав: ходім на Кринту, мемо їсти банужу. А той давно шукає Заведію, збирає цілий загін і йде на бануш. Заведія бере лиш одного товариша і вірного пса. Воєнні собаки заслідили лісових, під полониною, у Костівках, оточили. А тоти вилізли в смереччє і поховалися. Воєнні пси стали їстися із Заведієвим і так його побачили. Він кинув гранату, вибив дванадцятьох, а сам зліз і застрелився.
Отак скінчив Заведія, котрий любив фрашки. Хто ще так ревно любить свій край, як гуцули? З діда-прадіда. Від Олекси Довбуша, від Михайла Бойчука до нині ще безвусого гуцульчика, що йграється в опришків з такими, як сам. Чи знає цей хлопчик про то, що Довбуш заповів нащадкам, а може, й не чув, який був Олекса: високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, усміхнений, дзвінкоголосий...Як сказав Слава ЙсусуІ, то у бабки в Жабю задзвонили миски у полици, а дітвора поховалася на піч...Що вибракувані Довбушем легші на Стозі присягали на стрільбі, що його не покинуть...Що їм сонце сходило коло закарпатського Ясіня, а заходило за низинними Богородчанами. Це лиш він так умів - шоби Кути не минути, до Косова повернути...Шо Олекса звязав свого ворога богача Дідушка із його сином, підоймив одною рукою їх високо угору, перед тим як скарати...Шо цю силу Довбуш заслужив у Бога, як малим пастушив і застрелив Щезуна, котрий глумився Господу. Коли Ангел запитався, шо Олекса хоче за послугу, пастушок попросив: Я хочу, абих такий дужий був, аби си мене не брала ні стрівба, ні сокира, ні ніж, ні вода...Хочу, аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби си мене не ловили ні кулі, ні зелізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав. А Бог на то відповів: Сус Христос був Бог, та вмер, та й ти меш вмирати, але будеш доти жити, доки сам меш хотіти... згинеш від ярої пшениці, від срібної кулі і золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб муть правити...Шо вмер Довбуш 24 серпня 1745 року у Космачі, недалеко від хати своєї Дзвінки...Зрештою, шо - Якби ся Кедроватий отворив, То би на ввесь свіг засвітив!..- бо десь там і Довбуш похований, і все його срібло-злото...Шо, каявся великий опришок перед смертев:
Ану, хлопці, гей, молодці, Беріт мене на топорці, Беріт мене на топори, Несіт мене в сині гори. Беріт відси бочку меду, Бочку пива та горівки, Та й там пийте, та й там трубіт, Та й відти си всі розходіт. Лишіт, хлопці, розбивати, Людську кровцю проливати:
Людська кровця не водиця - Проливати не годиться.
Як не знає малий гуцулик, то виросте і буде знати. Відкриється йому його Кедроватий, засвітить багатством, правдою, засліплюючи криву лжу, котра століттями оббріхувала правду про наш край і наш народ. І перейде мій гуцулик соляними чумацькими шляхами з Карпат до Києва і Сум, до Хортиці козацьким гостинцем і вздрить-прозріє: Україна одна, лиш така розмаїта, як Великодна писанка, і дороги її перехрещуються із Заходу на Схід, з Півночі на Південь спервовіку, спервороду - і гуцульські опришки перейдуть до Переяславського коша козацького, і прославлять Шевченків край гірською відвагою, як до них коліївці уславили свою степову могуть у Карпатських горах. І стрітиться слава зі славою, брат з братом. То буде велике Стрітеннє народне.
Книжка рихтувалася все життя, а писалася з Божою поміччю в 1980-1990 роки

  

  
СТАТИСТИКА

  Веб-дизайн © Kirsoft KSNews™, 2001