Влес Кнiга  Iсходны словесы | Выразе | Азбуковник | О памянте | Будеславль 
  на первую страницу Весте | Оуказiцы   
Марія Влад. Диханя
от 22.07.03
  
О памянте



От вам перша завязка сутички за землю - нескінченна, доки світу! Став Ирод злегонька Бога тручєти у воду та й втопити. Але за Богом і твердь ширилася, все у котрий бік потрутить - а земля ширшає. Творець прошумався та каже супроти нечистого: Приснилося мені, шо я мало не впав у воду та не втопивси. - Я так твердо спав, - каже той, - шо нічо сми не видів. Вже збрехав. Народилася перша брехня із злого замислу. Але й перший сон зявився. Сон буде застерігати людей від зла; провістить і добре, не лиш лихе. Сон - найперша ворожба.
Богу на поміч приходив Святий Дух - Алей, що жив у небесах, а відтак ще й Пантелій (Палій). Алей лиш гримав - пужів Сатану, а Палій за тим громом вогнем палив.
Ирод мусив смирити свої помисли - та й жили на сотвореній землі так, як тепер кождий чоловік. Як була земля, то Господь сотворив царство для себе. У тім царстві зробив для себе чоловіка, бо вже добре вивидів, що з Ирода побратима ніколи не буде. Як Арідник із заздрості обплював творіння Боже, Господь перевернув Адама поганим усередину, і з того тепер кождий чоловік має слабість - болу. Адам засмутився, що сам у Божім раї, а Господь дав йому розраду - з його кості, з ребра сотворив Єву.
Сатана заходив і до царства - назирав, що Бог робить. Він думав, як би то тих двох людей з царства на подол, на нижню, першу (свою!) землю забрати. Він спровадив їх на блуд: Ви уже сотворені, робіть собі, що хочете, не бійтеся нікого. Вони ж про це нічого не знали, ні про гріх, ні про непослушенство. Не мали гадки і про смерть. Так він їх юдив, що жінка таки зробила непослух, нарадила і чоловіка на блудство. Ирод то добре обрахував: Бог огнівався за то і вигнав їх з раю: Будете з кровю і потом поживати обід і вечерю.
Як вони прийшли на подол, учинилася дитина. Сатана підмінила. Віддала назад, аж Адам підписався і запродав свій рід. Сатана вже мала відтепер велику силу своїх помічників.
Усе на світі перемішалося: добро і лихо. Адам на землі робив собі усяке для вигоди, а Бог ходив і по землі та все видів.
Коли дивлюся подовгу на старий деревяний іконостас - триптих із зображенням Рождества Христового, Водохрестя і особливо Благовіщення - зяви молодого ангела з білою лілеєю перед юною Марією, несвідомою дівчинкою, - то мене бере думка:
Творець дуже любив людей. Він не лишить нас, прегрішних, до скінчення світу!.. Погадаймо тільки: і топив потопом, а таки Ноя лишив; люди - людьми, запроданий рід на найнижчім подолі, куда вже далі!..А Йому жаль нас отаких. Ще таке задумав спрактикувати на своїх сотворіннях: воплотився Духом у невиннім дівчаті і вродився на світ чоловіком. А відтак (і це було Ним сплановано!) дався на Хрест розіпяти (на муки Хрестом), аби ми покаялися та вибрели з гріхів. І то не помогло...Що нам ще має далі бути - хто скаже, який пророк? Випрошена друга тисяча Петрова, кінчиться через кілька років...
Так от Адам, пристосовуючися на новій землі, мав не один дарунок від Бога: і хату, і диханю, ліси, поля, млин...Все це, правда, видумав Арідник, але Бог вимудровував у нього та віддавав своїм любим сотворінням, хоть вони і согрішили проти Творця. Які тільки штудернації Сатана не вигадував, а Бог усе перебирав на свою користь: хату, скрипки, кози, вівці, млин, віз...Так, що вони два були у спілці до землі, а не мав Сатана користі. Розсердився та й каже: Побратиме, тепер будемо тримати войну! Я маю велику силу на земли и тебе не хочу за співника. Будет война!
Бо то ще як було. Намножив Бог у своїм царстві ангелів, а вони согрішили - збунтувалися, тогди Господь наказав архангелові Михаїлові струтити їх з неба. Одні попадали на скали, на ліси, на води та стратилися, але багато упало на землю мяку, на подол, то всі стали чортами. Ирод мав з них велику поміч. Він собі навпроти Бога поробив тогди стрільби, пушки, армати. Всі теперішні мудрації до воєн він уже тогди знав. Він так порішив: Бог має царство, най іде собі туда, а його земля, то він один на ній має силу. І вибрали собі поле. Сатана з своєю силою, а Бог на свій плац прийшов сам-один, з палицею. Отепер, - каже Ирод, - ми си два розвєжемо! Та й поступив уперед; його войсько за ним. А Бог сказав Алеєві - той гримнув, а затим Палій блиснув. Сатана за войсько забув, так йому в очах стемніло. На Боже слово другий раз гримнуло, зблисло - земля задрижала. Куля з вогнем, що пустив Палій з небес, усе войсько нараз спалила - Ирод зо страху занімів.
Далі Ілія з Палієм як впалять, земля мало не розсіла ся, потріскала, але Біду первовічну таки не вбило. Бог сам від того тріску упав на одно коліно і так присів на землі. І промовив тогди до Ілії: Відтепер замикаю тобі одну руку і одну ногу до кінця світу. Тогди будет тобі ця рука і нога до громів пущена, як буде конец світу. Бо і тепер Ілія палить громами, що аж земля не раз задрижить, але він то не з усеї сили, тільки з одної руки. А як буде кінець світу, то так гримне, що земля розсиплеться у попілець.
По тім громі Сатана-Ирод уздрів, що з Богом не жарт, та й каже: Розпобратиме! І з цим словом (а до того все звав Бога побратимом, хоть і крізь зуби) пішов-уступився до пекла, а на землі полишав свої слуги - чорти. В пеклі ланци його ймили - сидить там закований, свого часу дожидається. А Ілія і тепер де заздрить чорта, то бє - чи то у скалі, чи під скалов, чи де-будь під деревом, - бє, палить. Чорти ходять землею, але у страсі великім. Багато їх повбивало громами, але багато ще виховалися.
Від того часу гримить, блискає. Від того часу стали війни, стрільби, бо Сатана в пеклі у крісло закований ланцами, а всю зброю зо страху, коли тікав, полишав на світі.
Відтоді сталося убивство - Божий Дух побив Иродове войсько.
А вже потім Каїн з Адамового проклятого роду убив брата свого Авеля. Через заздрість. Сталося убивство смертного смертним. Та ще й не просте - братовбивство. Брат призвів до смерти брата. Смерть поволі, поволі та й дістала смак. І пішла вдосконалювати своє ремесло...Аж до Бога добралася: Христос же на хресті розіпятий межи двома розбійниками умер. Бог умер! І воскрес на третій день по Писанію. Але уже не для всіх. Для більшості Бог умер. Сатана заміг, завитив. Та й править світом. Що ж робити, коли наш первородич Адам уклав з ним контракт. Сатана вернув тогди Адамові його дитину, забрав контракт і каже:
Не бійся, про це ніхто не мет знати, і ніхто єго не может скасувати, хіба такий, шо си народив, умер і оскрес. Він поніс ту угоду у море і поклав під велику плиту. Сатана не думав, що такий найдеться, котрий народиться, умре і воскресне та й викупить рід увесь людський. То письмо стояло чотири тисячі літ у морі.
За той час весь нарід ішов до пекла - чи грішний був, чи ні. Аж Христос народився, вмер і оскрес, пішов до аду і випустив усіх до неба. Тогди Сатана заридав, аж пеклом затрясло, мало не розсівся з жалю за тим народом, що стільки втратив. А Христос каже: Не ридай, Ироде, твоє пекло буде у посліднім веремю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо си величают над міру, довершене вверх! - А єк то си так стане? - При кінци світу сім років не буде жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжжям, ні хліба, ні паші; буде голод ужєсний. В тот чєс Сатана буде випущений і буде світом годити - людей питати: Хто си мені підпише, то не ме бідувати; ме мати хліб; їсти, пити! В такій біді багато єму підпишет си, і так мет мати повне пекло, до верха наплішене. Але будут дес і такі, шо будут мерти, а єму не запишут си, не підпишут си...
А на небесах є святий Илія, на облаках громом орудує. Ще є на котрійсь полонині віл-буйвіл, пасеться там сам-один спервовіку. Перед Страшним Судом Илія зійде з небес, і мають ся з Иродом змагати перед Судом Божим. Илія заріже того вола, на його шкурі будут ся бороти. Сатана побідит Илію - вбє то на тій шкурі. Тогди кров Илії почурить по тій шкурі. А шкура та велика, бо віл від віку пасеться сам на полонині. Шкурі міри нема. Кров Илії така праведна, що від неї земля йметься. Кров трафить на дірочку від вугрика і почурить на землю. А що то кров праведна, то вся грішна земля від неї йметься і згорит на сім латрів углиб (латр - 4 м2), бо так затовсто гріхами запорошена, зосквернена. Як згорить, то стане верства спузи (попелу) сім латрів затовсто. Є ще такі сім вітрів, що ще не віяли, аж тогди знимуть ся, звіє ся дуже велика буря і знесе тоту спузу на Сафатову долину. Як Сус Христос зійде на землю і своїм духом дуне на ту спузу - то стане з неї нарід усий, шо був на землі, доки Христос не вмер. Бо ті всі, що були чотири тисячі літ, що в аді каралися, ті вже свою муку відбули, на Суді не стануть. З тих спузів стануть з тілами і душами тільки ті, що по Христі померли. Всий нарід стане до ладу, кожен пізнає свій гріх - і стануть одні направо, другі наліво, як вівці і кози на струнці. Ніякої говірки не буде, грішні заставатимуть очі свої від Христової світлости. Ніяких бесід не буде...Кінець.
Але ще діти ходять десь у живний четвер за кукуцами, ще пишуть писанки, ще колядують. То ще трохи...
А закім подумаймо про Смерть. Вона вершить кожне життя, яке би то воно величаве, нещасливе, грішне чи праведне було. Мої предки не давали їй віри і брали кругле, як світ, яйце - виводили на нім узори - безкінечники. А з душами померших не прощалися, з ними поводилися, як із живими, бо вони безсмертні. Вони межи нами. На цім світі. Із смертю гуцули пробують здавен на ти.
Лиш подивіться, що то за похорони в моїм краї: чоловік лежить умерлий, а в хаті сміх, реготи, ігрища...Над ким би то? Та над нею - Білою панею. Вона мені снилася. Перед чорнобильською бідою. Так виразно, що варто було задуматися: сиділа десь високо на дошках, біла мармурова, і скоса позирала у мій бік, роблячи якісь операції діточкам. Я ховала свою дитину, а вона якось то виділа та мармурово посміхнулася, така собі Афіна-Афродіта: та я твою дитину не чіпаю, у мене є доста з цими роботи...
Чому вона жінка - хто знає? Жінка все-таки лагідність, краса, доброта...А може, із жінкою її єдинить усопокоєність? Хіба що тільки жінка здатна застановити болі, біду...І вона так само? Коли я застала тата в домовині у тіхаті, то на лиці була така лагідна усупокоєність, котрої я ніколи досі не виділа...
Давно Смерть, то була жінка, що по світу ходила, - це навіть у книги позаписувано від гуцулів. Її було видко, ходила і говорила з людьми. Котрому був чєс від Господа Бога, аби умирав, вона тому казала, аби приладився на такий-то день, бо він має умирати. Але один був такий цікавий, шо зажадав Смерть зараз-таки видіти. А він не знав, що наколи це сказав, вона уже знала. Не забарилася, прийшла та й каже: Лагоди си, шо тобі потрібно, роби деревище, бо маєш такого дня умирати. - Добре, я си злагоджу. Зробив деревище. Вона приходить. Уже готовий? - Готовий. - А де убрання, а свічка? - Та є усе. Ти зроби мені ласку - ляж у деревище, аби я видів, икий буду лежєти, єк маю у нім спати. Смерть згодилася, лягла. А деревища давно були на замках, от він її там замкнув та й верг у Дунай. Її довго дуже не було, так Що люди стали такі старі, що не могли по світі ходити, тому й були добивачі, що убивали старих людей.
Але велика повінь одної весни то деревище знесла. А челядь прала шмаття та ймили ту скриню - гадали, шо там золото. Розімкли - а там Смерть. Та така слаба, як павутина, щире проситься: Пустіть мене, я нікого з вас не зітну...І просто пішла до того чоловіка, шо позбиткувався з неї: Ти гадав, шо єс мене стратив, а я є; хочу тебе стинати. Злагодивси ци ні шє? А той чоловік каже: Ти мене хочеш стинати, а я тебе хочу ще раз замикати. Не боїться її, і все. Побігла вона до Бога просити дозволу стєти єго. А він собі до Бога. Стрітилися. Що Бог казав? - Казав, шоби ти шє далі жив, бо великий непорєдок по світі; біжу трохи позчищувати нарід. Коли повертає до Бога, а він у Бога, уже стоїть на порозі: Я у Бога на сторожі. Ти була неправедна. Через тілько чєсів ти не робила порєдку; я тебе не пускаю, бо ти грішна! Стій тут, а я піду сам спитаю Бога. Та й пішов те питати від Смерті у Бога, що вона має робити. Бог сказав, аби вона ішла молоді люди через сім років рубати. Приходить чоловік до Смерті та й каже: Бог велiвn, абес ишла молодий ліс через сім років гризти. І вона пішла гризти молодий ліс. По семи роках знов іде до Бога. А чоловік перестріває і каже, що Бог дав розказ гризти сім років середний ліс. І це вона виконала. І третого разу чоловік не пустив Смерть до Бога, а пішов сам. Бог переказав, аби вона сім літ старих рубала, а чоловік знов перевернув усе на ліс - і Смерть ще сім років старий ліс гризла. Мусив чоловік уже врешті пустити її до Бога. Бог питає: Що ти робила? - Я сім літ гризла ліс молодий, сім - середний, а ще сім - старий. Бог зробив того чоловіка святим заступником...
А Смерті уже відтоді не видко, хоть вона ходить і тепер по світі.
Але жити, поки жити, - як у тій співанці співск ться, - та прийдеться вмерти...Бо писанка кругла, і безкінечник на ній, але писанкарка зачила узір і викінчувала писати. Всему началу є кінець.
Єк я буду умирати, му наказувати,
Шоби мою худобоньку додому пригнати.
Дам попови штири воли, а дєкови зо два,
Шоби читев Псалтирочку від вечора до дня.
А сестриці Катерині черлені коралі,
Шоби мене та ісклала пишненько на лаві.
Братчикові рідненькому коня вороного,
Шоби мене опроважєв до гробу самого.
Шобим собі нагадував свою полонину,
Скажу собі змайструвати з кедри домовину.
А старцеві подарую мою кожушину,
Шоби мені та виметав високу могилу.
Так співалося у горах і робилося, доки були воли, полонини. А по тім лишилася гола співанка.
Умираючий газда назначує сам поману, кому і що по його смерти належить роздати.
Коло умираючого не вільно плакати, бо він через то не може спочити; коло него треба казати Отченаш. Ще, бувало, хатні питають, що умираючий видить на тім світі, бо йому уже показується той світ. З хати виносять усяке насіння, бджоли, бо все би заумерло разом з чоловіком. Як людина уже чєсує - дають у руки зажжену воскову свічку, аби по смерті душа не сиділа у потемку, бо як ми живі любимо світло, так хоче світла і душа. Отворяють вікна і двері - впускають ангелів по душу. Коли хто нагло умре без свічки, дають другому умерлому з родини дві свічці, аби одну передав родичеві. По смерті гасять свічку, убирають у нове убрання, укривають по шию білим полотном; усі вклякають і моляться. А по молитві кладуть у головах горня з варом і свічку - посвіт. Мужчину уперізують вовняним поясом - ременя не дають, бо в нім би тяжко іти на тот світ; жінку завивають у перемітку; дівці кладуть на голову вінець із барвінку, а у зголовах деревце весільне, убране білою та червоною вовною; дитині укривають голівку білою вовною.
Всі домашні ходять у тім убранню, в якім захопила смерть. Челядина розпускає волосся, мужчина не покриває голови, заки не поховають.
Відразу, як хто вмре, усе село знає; то хтось із домашніх відразу спішить до церкви, щоби по душі подзвонити, аби вона довго не блукала по лісах та горах. Бо гуцули вірять, що душа по смерти чоловіка блукає усюди, куди він ходив за життя.
Кличуть і трембітанника, щоби коло хати повістував на трембіті сумну вістку, провадив тіло аж до гробу. Дехто замовляє не лиш трембіти, але і кілька рогів. То сумна музика у наших горах. Зачуємо дзвін, трембіту - хтось умер. Треба спинити рух - хід, роботу, постояти, перехреститися за тоту душу. Бо вона багато би блукала, а скоро по ній подзвонять, вона стає запопереченою, знає, куда має іти - до неба чи до пекла. але туда її іце не пускають, і вона вертається по подзвіннім назад у хату, держиться коло тіла.
Від трембітанника ідуть за столяром, аби зробив деревище. А що в гуцульських селах майже кожен майструє (столярує, теслярує), то далеко ходити не треба. Деревище роблять на подвірю перед хатою. В ньому роблять віконце, для дитини - справа одне, а для старого з двох боків, шоби міг із своєї хати дивитися. У готове деревище столярі складають свій зелізник - інструмент, закривають віко і обмивають над ним руки і просять у домашніх прощення за те, що робили деревище.
На голосіння трембіти сходиться село до помершого. Кладуть на груди гріш для перевізника на той світ, притулюють свічку до труни, приклякають і моляться, аж потому вітаються.
По цім у хоромах (сінях) заводять парубки грушку (від гра гратися). Ці незвичні у такий час ігрища і мають на меті відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу. А ще ж грушка затримує якнайбільше людей почерез цілу тяжку ніч у хаті, аби хатінним не було лячно і тяжко самим при втраті. Парубки граються, а старші сидять згадують життя покійного, жаліють вдову, розраджують сиріт. Так коротається тяжба.
А на грушці яких тільки ігрищ не повидумували! І зайця купують, і козу роблять з бартки, бються, аж іскри сиплються у Шукалі, Сороці, Білиці, перебираються на діда та бабу у Дідах - вклякають та до сміху голосять коло мерця, вихваляючи його життя, цілують та мажуть сажею дівчат у Перстенці, Огарчику, Королях, перебираються на купця у Вірминині, обливаються водою у Вогні, граються в Піжмурки. І так до ранку...
...Перед похороном миють мерця, аби він на тот світ ішов чистим, витирають рушником, котрим тіло було прикрите. Близькі родичі кладуть мерцеві за пазуху малий колачик пригісного у дарунок для душ померших з роду, щоби мав з чим до роду прийти, а також гріш на перевіз на тот світ. Священик дає опровід - обкаджує тіло ладаном, кропить свяченою водою; каже молитви, потім звертається до людей з прощею:
Я прощєю, та й Бог прощєє! Прощєйте і ви! Всі присутні, насамперед домашні, рідні, тримають один одного за лікоть, гойдаючи перестас і відповідають: Прощєємо, най Бог прощєє! Так священик і люди промовляють три рази.
Убирають умерлого в шапку (парубки в капелюх); у деревище кидають цукру, васильку, вовни, закривають віко і виносять з хати, торкаючи три рази до порога, аби газда і з своїм порогом випрощєвся, шо він гримав на нім, рубав дрова, витирав ноги. По цім хату скоренько замикають, аби смерть не мала до неї уже приступу. Розбивають та викидають у потік і горнєтко, з котрого умивали мерця.
Надворі ще раз відбуваються опровід і проща. Хату замітають, пометини і солому з-під мерця кидають у піч, а з них попіл на воду. Деревище обгортають ліжником, килимом або якимось покривалом і укладають на сани, запряжені волами. Тепер того не роблять, забули за сани, і воли звелися, а колись навіть вліті везли саньми трунву на цвинтар. Прощєються ще три рази перед відходом від хати. Священик іде наперед, за ним несуть хитавну миску з коливом - вареною пшеницею із сливами і медом, а в ній 12 свічок. За похоронною процесією ведуть маржину, призначену на поману. Волам, коровам, баранам приліплюють на роги зажжені свічки. А як ховають дівчину, то спереду несуть деревце, убране, як на весілля.
Коло кожного потока застановлюються, кладуть деревище на землю -   повторюють опроводи і прощу, а переходячи через потік, кидають у воду гріш - перевізного. Чим більше опроводів і прощі, тим більше гріхів Бог відпускає умерлому, а чим більше дають перевізного - тим борше і певніше перевезеси мрець на тот світ.
Трембіти трембітають, челядь голосить - як ведеться в таку годину.
По церковнім обряді отворяють віко деревища, аби трембітанник заграв ще раз близько над головою умерлого, забивають цвяхами віко і спускають трунву у яму, куда рідня кидає гроші і землицю. На ці гроші умерлий має перевезтися морем, через котре перевозить Мати Божа сітею, сплетеною із повісем, що ними вбирали люди на Різдво колядницький хрест. Загалом дорога до Бога тяжка, устелена глогами, а до Арідника не треба перевозитися, там є готовий міст. Під хрестом на гробу лишають хитавну миску з коливом. Людям, що забивали деревище і усипали могилу, зливають над гробом воду на руки із прощею. Гробарі кажуть рідним померлого при цім: Прощєйте нас! -
Прощєємо! - відповідає родина. Так три рази. Це означає, що гробарі ту прикру для родини роботу виконували не з своєї охоти, а з обовязку і хочуть бути чисті. Може, це пішло від часу розпяття Сина Божого на Хресті, коли Пилат засудив невинного на кару і по цім умив руки. А може, ще й від отого старовіцького звичаю, коли люди жили далеко понад сто років і їх мусили добивати...
Увечері після похоронку кладуть у хаті на столі горня з водою і мукою, хрест і свічку, що горить почерез ніч.
За повірям, душа вертає назад у хату після того, як тіло загребуть. Вона вертає не сама - з ангелами, яких собі заслужила, іде на стіл або на вікно тої кімнати, де лежало тіло. Вона пє воду, їсть муку. На другий день видко, шо душа була, бо мука зрушена, - кажуть гуцули. А на муці у горняті справді робиться ямка.
У сорок днів справляють обід, роздають поману, яку кому покійний перед смертев поманив. Вірять, що душа його присутня, все видит і чує, як виконують його послідну волю. І тому стараються зробити все, як він хотів.
Михайло Іванович Савчук із Голов подарував мені опис похорону, залишений славним земляком Петром Шекєрєком - Дониковим.
Умерла душа сукровиця. Єк ховали без попа, то страшно буде йти коло тої хати. Сукровиця могла си показати (сукровиця - умерла не своєю смертею або наклала на себе руки. - М.В.). Одного разу йшов чоловік, а сукровиця си показала і просила го похоронити. Єк си покаже сукровиця, то треба нагадати, у що був Святий вечір того року, та й то муси пропасти там, єк ни було. А якби цього способу не знав, то й видиш, шо може шош просити - або зробити упровід, або дати за його душу. Уночи вже чогос показує...Голови, дня 19 лютого 1911 p.
Чим далі в гори - тим більше віри. У все: у Бога, в людей, в душі, що по смерті ходять межи нами, в нечисту силу, у непростих людей. А по вірі і дається. Люди в таких селах вищі, здоровіші, кращі на вроду, спокійніші бесідою і живіші поглядом. Поговориш з голівською людиною, або красноїльцем, або ж верховинцем, чи мешканцем Ільці, Замагури, Кривополя - так якби здорової води із Буркута напився. Пєш - і ще пив би...
Моя ровесниця, мудра і поштива головчанка Олена Сапріянчук, - з роду Бойчуків, тих самих опришківських нащадків, - сьоме коліно останнього опришківського ватажка в горах Михайла Бойчука (на прізвисько Кляма), - розказала мені багато цікавого не лиш про свого могутнього предка. Вона вповідає, що сільський учитель німецької мови Дідушко Петро (самоук) навіть був викликав по чорній магіці Леніна. І говорив з ним. Навіть Сатану можна викликати...
А Оленин дєдя мав вірного товариша з малого хлопця. Так вони були і в старості як найближчі - побратими. І той товариш слабував на сухоти, умер. А перед смертев вони два договорилися, що умерлий дасть знати, чи є на тім світі життя. Викинеш мені в опівночі цвітку на гробу, як є загробне життя, - попросив дєдя, а єго товариш пообіцяв. Узяв дєдя ліхтар (звався Бойчук Василь Олексійович, з 1900 року народження), пішов ще зараня на свіжий гріб товариша і чекав, коли той викине знак. Але ніяка цвітка не виникла з глини. І дєдя ні з чим вернувся додому. Ліг спати, і сниться йому сон: плаєм угору іде багато людей, усі ті, що вивмерали у Головах, а ззаду них Бойчуків товариш, що учора поховали. Бойчук імив єго за руку:
А єк з тим, шо ми говорили? - То все, Васильку, не так, єк ми говорили...Але я йду, бо не маю коли, люди підуть, а я си лишу...Дєдя прошумався та нам розказує сон, - каже Олена: агій, такі файно зібрані люди йшли дгорі, ніхто нічого не говорив. Повен плай людей, так як овець.
- Байка, - вперся Бойчук, - я свого йму і дізнаюся, шо хочу.
І ймив. Дєдеві усе снилися умерлі, він їх випитував про загробне життя, але ніхто не хотів відповідати, все якось уникав. Але одного ранку каже: Я уже трафив на такого, як хотів.
І розказав, що приснився лісник Василь Дроняк, котрий жив у Бойчука на квартирі і вмер молодим по операції апендициту. Дєдя думав, що й цей утече, і засунув єго за стіл, у самий кут, а сам засів скраю. При вечері Бойчук своє питає. Покійний лісник не мав куда дітися, мусів уповідати.
- То не так. Ми всі тут. Нема того світа - ми всі на цім світі, межи усіма.
- Де ти ночуєш?
- Стайнями, оборогами - де прийдеться. Лісами вліті. Кождий там, де ходив за життя...
Тут постукало у вікно. Голос діда Митра, сусіда і фамільянта Бойчукового:
- Ти чого так си забарив? Я тебе маю шукати? А цей каже дєдеві: У нас до десятьох молодиків кладуть старого за старшого.
Дєдя встав та ного випустив, не спирав...От ще таке розказала Олена Бойчучка про свого прапрадіда Михайла: Він умер молодий, у сорок два роки. Дуже добре з бабов жили. Мали троє дітей - серед них Лесьо, дєдя мого дєді. Баба водно банувала. І дідо Михайло зачєв дній приходити. В дванадцятій годині розмикає двері і - дбабі. Вона про це мовчала. А витак сказала жінкам у церкві: кождої ночі таке мене находить, шо не знаю. А жінки нарадили: єк не хоч, аби приходив, то збери своїх дітей - хлопця і дівчину на молодого і молоду на ніч; на столі має деревце бути, колачі, у молодих колачики із сиру на руці, вінки, чільце у молодої - так, як до вінчання...Жінки прийшли, усе помогли прнлагодити, деревце убрали - геть усе. Коло дванадцятої ночі діти уже за столом. Приходить їх тато, розмикає двері, але діти не видют, лиш Михайлиха. Каганчик світить, він став серед хати та каже: Я кілько не жив, не видів, аби рідні женилиси...
А баба Анниця (його жінка) відповідає: А я відколи жию, не чула, аби умерлий до живої ходив.
Він єк си закрутив, то не пішов у двері, а подом. Так загриміло, шо думала - причілок вирвався. Рано встала, ніде дощечку не кінуло.
Дідо вже після цего не приходив.
А мій татко Влад Николай, або як усі в селі і цілому лісосплаві казали - Коцьо Митусів, сниться мамі на ситих конях, возом, у файному убранню: Я, - каже, - тобі, Одо, усе помагаю. Ти гадаєш, шо ти сама робиш, а то я тобі ношу, завдаю, кошу, рубаю дров, промітую зиму. Шо би ти сама годна без мої помочі...За життя тато усе робив, а тепер мама сама на старість газдує...
Ще одна оповідь Олени з Голов: Сусід наш і родич Василь Бойчук розказував про озеро Марі чайку, шо під Чорногоров. Ішов конем із Закарпаття через Чорногору давно чоловік - якийсь Гаврилюк із Жабя. Коло Марічайки рішив переночувати, бо вже потемніло. Присилив коня до смереки і хотів накласти ватру, аби не страшно ночувати; наносив ріщя і зачєв підпалювати. Учув гуркіт воза, роздивився - їде пан на файнім возі; у него один кінь сивий, а другий червоний. Їхав цес пан з-за озера берегом. Підїхав до Гаврилюка, став і каже йому: Що ти тут робиш?
- Таже хочу тут ночувати...А пан йому каже: Ід и зо мнов, переночуєш у мене. Кінь твій най буде тут - мої слуги його діздрють.
Сів Гаврилюк до пана на віз і поїхали. Приїхали до брами, за брамов - палац, у палаці - музика йграє, багато людей, співають, данцують. А як музика перестала йграти, то ті люди робили град - із води кували лединки. Це ті люди, шо загинули не свойов смертев: убиті, утоплені, повішеники...
На ранок пан привіз Гаврилюка до його коня, кінь був на місці, лиш дуже вибив землю ногами, видко з голоду. Тогди пан каже: Хочеш видіти війта з Криворівні? Гаврилюк відказує: Хочу.
Пан випряг одного коня, з коня того став звичайний чоловік - Гаврилюк пізнав війта. А пан знов питає: Хочеш видіти ясенівського багача Фоку? - Та на й буде...
Пан випряг другого коня - той пізнав Фоку. І Фока, і війт уже давно померли. Гаврилюк знав, що їх нема. Але чутка була така, шо війт і Фока за життя мали купленого чорта. Та й пан каже: Я їм служив, поки вони жили, а тепер вони мені служать за коней...
А про це озеро Марічайку розказував мій дєдя, шо чув від старих людей. Там, де тепер це озеро, було рівне місце, велика зелена царина. На ній стояла стая одного багача. Він приймав людську маржину на літування. Люди пригонили вівці і корови навесні, а восени собі забирали.
І так одної осени прийшли вони за свойов худобов на розлучінє і там зачєласн сварка - може, у когось пропала якась худобина абошо, так шо не могли там помиритися. Почалась велика бійка і різанина. Коли билися і різалися, тогди полонина з тими людьми, худобов потала углиб. А на тому місці стала вода, глибоке озеро. Та полонина називалася Марічайка, то й озеро з таков назвов уже зосталоси.
Після того багато років чули пастухи уночі в озері крики і плачі, бійку і різанину.
Запала бес си у пропасти! - ще одна тяжка клятьба у гуцулів, як і смерека би ті втєла! або аби тебе шляк трафив наглий!.
Усілякі байки ходять межи людьми про смерть і умерлих. Хоть як із смертев не мудрували, а умирати треба кождому, хто зумів народитися. Навіть і таким великим, як Соломон або Мойсей.
Соломон був такий мудрий, шо понад него ни було. Єго Смерть шукала сто років та й ни могла го найти нігде, шоби єго стєла, бо він мав чоботи задом наперед. Єк він ішов удолину, то Смерть ішла за єго слідом дгорі, а єк він ішов догори, то вона браласи за слідом удолину. Раз він обернув чоботи так, єк має бути, і Смерть єго подибала. Та й каже: Шукала я тебе сто років, та й не могла я тебе нігде найти. Я тебе хочу стинати тепер. А він каже: Чекай, панно, най я зроблю на себе домовину та й витак умру. А Смерть відказує: Гай, роби! Соломон вробив домовину таку, шо мурашок би ни виліз би із неї - нігде ані шпарочки, та й каже: Прошу ласкавої пані лягти сюда, аби я видів, ци добре то змайстровано, ци вигідно буде мені лежєти. Смерть лягла, а Соломон замкнув її. Закопав домовину у землю. І так Смерть була у землі сімсот років, аж поки хтось не відкопав та не верг у воду. А з води ту домовину витягли та Смерть випустили.
Отогди вона Соломона стєла.
З Мойсеєм було інакше, хоть вийшло на одно: Єк були у пущи (пустелі. - М.В.), а не було води, то Бог сказав Мойсеєви, аби з каменя добув народови води за имнєм Божим. Але було три камені. Мойсей приступив до одного каменя і торкнув паличкою: за имнєм Божим, дай, каменю, води!.. А то нема нічого. Він подумав: Бог мене дурить. Але шє цоркнув у Другий камінь - нема, аж у третий: дай каменю, води за имнєм Божим!
Вода як відти бухне - мало не затопила нарід. Пили, поки не напилиси.
Угнівавси Бог на Мойсея, шо той допустив невіру до творця і післав по него Смерть. Смерть була сильна, але й Мойсей мав силу. Єк прийшла, то Мойсей сидів за столом і читав. Єк наблизила си ид нему, то єк тупнув, то відштрикла на сто миль. Але відтак знов прийшла. Він знову тупнув - вона залетіла аж під трок Божий. Тогди сам Бог пішов до Мойсея і каже: Ти не ссав поганську кров, на твоїх губах нема гріха - варто їх поцілувати. Поцілував та й тогди узяв душу, Злетіли ангели - штири взяли душу, а штири тіло.
Це любив нам уповідати дідо Митусь усе в неділю, як почитає Псалтир, побегекає трохи святих співів, між тим закляне курку, що розпорпала цибулі на грядці. Помолиться щире, аж заплаче, випє порцію-дві горівки, у стайні так осердиться на брикливу корову, що мало не перетне їй шуфлею ногу, а потому втихомириться і під вечір розказує нам отакі небесно-земні пригоди, аж бджоли у вуликах та чорнобривці коло криниці надслухаються. Лиш ота з косою застала діда у дорозі. Нагло...Мого діда вбили вороги.
Гуцули ворожать.
Єк чоловік слабий, то мусить си висповідати. Уважєют на дзвінок, з яким іде піп сповідати слабого: єк дзвінок дзвонит голосно, слабий му сит умерти; а єк дзвони лунєво, то аби икий був слабий, - видужіє.
Єк ворон кряче над хатов - там буде мертвец.
Єк буря косит старий ліс - буде мір на старих. А єк молодий - будут умирати молоді. Єк даєт газда полотно ткати і полотно си натєгне і вийде добре, то мусит умерти хтос великий - газда або газдиня.
Єк си шиє сорочка комус і лишєєтси довга нитка - буде довго жити, а єк коротка - то повинен скоро умерти. Отак у гуцульськім краї діялося віддавна і донині: смуток перетикають розвагами. Похорони - і ті у нас із забавами. Митрополит Андрей Шептицький заказував провадити забави-грушки. Але гуцули якими були, такими лишилися. Нічиї розкази на них не діяли зроду. Кажуть, що якийсь великий пан, зайшлий у гори, чудувався із тих народних звичаїв: Що це за нарід! Вони що гадають, що Бога за ноги ймили?..Що нібито їм усе позволено.
Все не все, а вольному - воля. Дорожчого понад волю для гуцула нічого нема

  

  
СТАТИСТИКА

  Веб-дизайн © Kirsoft KSNews™, 2001