Влес Кнiга  Iсходны словесы | Выразе | Азбуковник | О памянте | Будеславль 
  на первую страницу Весте | Оуказiцы   
Марія Влад. Полонинка
от 10.05.03
  
О памянте



Ой співаку-неробаку,
Із руба сорочка,
Від неділі до неділі
Нова співаночка!
Ой співаку-неробаку,
На що си надієш?
Ци на тоти співаночки,
Що багато вмієш?
На воли си ни надію,
Бо волів не маю.
На співанки си надію,
Бо багато знаю.
Співаночки мої любі,
Де я вас подію?
Ой піду я в полонинку -
На швару посію.
А. як будут вівчарики
Білі вівці пасти,
Будуть мої співаночки
За крисаню класти.  
Мама. В полонині двері на колу - то такі завіси полонинські, а кіл той у задовбаних ямках внизу і вгорі в дереві. Ватаг доти рипає дверми, аж іскра викрешеться і з того живу ватру накладе. Так зачинається полонинське літування...
Вуйко Николай. Так не раз дивлюси - у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша - гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жабє або ще далі, зібє там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого явилося. То таке озеро, що снігу туда як нападе - тримається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі...
Мама. А як мраки сядуть - нічого не видко, бувало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці - зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати...
Вуйко Николай. Раз чую - бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пішов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Сниться вона йому одної ночі, другої, ей - щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти мясо, лиш горох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ватру - руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кисті правої руки, в полонині втратив - підірвався на гранаті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився таки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як згоріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь-кому сон розказати, то бісиця не ймеси...
Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що погостив...Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зрозумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав отченаші, а вона бігала довкола, піворила.
В полонині як закличе раз - не обзивайси, як другий раз - не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на імя не можна кликати. Один пугикає, як у трембіту: А-а-у-гу-гу-гугу, а той із долини ци із гори так само обзиваєси.
Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спідниці майже нема, очі обмалює - вночі можна настрахатися...
Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісового чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа...То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, - а то якби двері утворилися, а то таке болото сплило у стаї, бо плова била, чує, а то - чалап-чалап, мукає, бинчит і лапає неню, мацає лабами. Неня хотіла перехреститися - не пускає руку, а його помацати пускає. Неня якось уже вщипнула малого: Михайлику, йди пидклади ватерку, гет вигасла...Хлопець звівкав заспаний, не хотячи мусів уставати, підклав ватру - і мара десь пропала. Але казала неня, що то була широка твар (лице), великий капелюх. Таке намацала. Неня відтак устала, засвітила лушницю, май ліпше підклала ватру, до раня не спала - бояласи.
А то таки міг той Безуза прийти на свою дідівщину, продану дєдеві...
У полонині все могло бути. Бо така вже вона спервовіку, оспівана, обросла найдивовижнішими чутками і понині найвища висина гуцульського буття - полонина.
Вона мусила бути і мусить нам тривати, бо споконвіку землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини. Гірська територія краю, піскові, подекуди болотисті, глеїсті грунти, передчасна зима з ранніми снігами, які довго не згибають навесні, не давали можливості гуцулам освоювати орні землі. Часті напливи бистрих гірських вод зносили бідні грунти. В описі грунтів с. Зеленої в 1878 році значиться: Того села грунти є бідні, а тому на толоку тих грунтів не випускають. Але Їх положення є серед великих гір. Спадаючи з гір, вода сполокує землю. Насіння з тієї причини висівають на 1 морг 2 корці вівса.
Якщо в більш родючих низинних Старих Кутах за описами були городи в основному біля хат - на них висівали ярину, деколи - овес або кукурудзу - на 1 морг 6 горщиків кукурудзи, - то в гірських Головах ось яка картина: То село в гористім місці положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні, між якими будинки по горах розположені. У багатьох архівних документах є ствердження про відсутність у гірських карпатських селах орної землі, а отже, і розвитку землеробства, яке переважно зводилося до вирощування городини.
Ось в Космачі з актів 1788 року: Осілість того села в більшій частині розташована на великих горах, в меншій мірі складають огороди, одні на височині, другі на низині...жодних орних піль то село не має. А Горішній Ясенів з описових актів 1811 року:
Село Ясенів лежить в гірській околиці. Є лише кілька підданих, які потрохи збіжжя засівають, єдино тільки утриманням худоби і овець займаються, на всіх грунтах збирають сіно, а тому не є грунтові піддані.
Видно, що в гірських умовах Гуцульщини землеробства фактично не було. Уже дослідники наших часів краєзнавці Петро Арсенич, Володимир Грабовецький, Микола Герасименко роблять висновки, що в гірських карпатських районах землеробство було відсутнє і майже єдину галузь господарської діяльності тут становило тваринництво, яке здавна мало промислово-торговий напрям. Деякі австрійські дослідники висловлювали думку, що гірське населення Карпат - це особливий вид пастухів: весною вони купують худобу, літом випасають, а восени продають...Може, щось подібне колись за волохів було, але з часом полонинами оволодівали багатші, а бідніша маса служила вівчарями, бовгарями на цих полонинах.
Пішли вівці в полонинку, самі біленькії,
А за ними вівчєрики самі молодії.
Пішли вівці в полонинку, а єгнєта бліют,
Та що наші вівчєрики в полонинці діют?
А чому ви, вівчєрики, та не співаєте?
Де ви свої співаночки та подіваєте?
Ой ми свої співаночки подінем, подінем,
В полонинці з овечками на шварах посієм.
Ой посієм співаночки довгими шварами,
Будемо си умивати дрібними сльозами.
В полонинці на кедринці голуби сідают,
Ми гаразду не зазнали, літа си мине ют.
Ми гаразду не зазнали, та й знати не будем,
А по чому свої літа пізнавати будем?
На світі си не нажили, красно не входили,
Лиш по тому пізнавати, що сме нагрішили.  
Інтенсивно розвивається полонинське життя гуцулів, викликане бурхливим розвитком тваринництва, зокрема вівчарівства. Про наявність багатьох полонин у гірських місцях краю, випас худоби, збагачення окремих господарів завдяки просторим пасовищам розповідають тогочасні документи, зокрема (як наводить приклади В. Грабовецький) Йосифіканська і Францисканські метрики, за даними С. Витвицького, у 50-х роках XIX століття налічувалося 78 полонин.
З них 61 припадає на Галицьку Гуцульщину, 3 - на Буковинську і Закарпатську. Але це ще не весь перелік полонин. При описі грунтів с. Жабя в 1786 році згадано ще 18 полонин, які були власністю багатих гуцулів Жабя, Косова, Яворова, Ясенова, Криворівні. За грубими підрахунками краєзнавців, у першій половині XIX століття на Гуцульщині було понад 100 полонин.
Полонини різнилися між собою розмірами, якістю трав, зручністю розташування. Власники часто здавали полонини в оренду. Так в 1813 році дідич маєтків Ясенова Стефан Білінський передав у трирічну оренду полонину Барчиню за 300 ринських злотих якомусь Себастіяну Креховецькому. Згідно з контрактом, на ній кожного літа мало пастися 25 баранів. З цього видно, що полонина була невелика. Але дужчі гуцули мали великі полонини. З Йосифіканської метрики видно, що лише в пятьох гуцульських селах - Жабї, Косові, Старому Косові, Ясенові і Криворівні - в 1786 році 37 селянських господарств володіло понад 12 913 моргами полонин. Найбільші полонини посідали ґазди із Жабя, трохи менші - із сусідніх сіл Криворівні, Ясенова, Косова, Старого Косова. Але жабєвці володіли полонинами розміром від 300 до 600 моргів і навіть більшими. Це були ґазди на всі гори, вони мали на своїх полонинах багато худоби, переважно овець, накошували достаток сіна. Це продовжувалося з роками. Так у З0-40-х роках минулого століття найбагатший ґазда у Жабї Ховіщук (Дримба) посідав 2 тисячі моргів землі - полонини, ліси, поля.
Комусь-то треба було на цих землях працювати. Сам господар був чорноробом, не покладали рук і його діти, але мусіли і наймати, бо самі не вправлялися. Мій дід Мирін ходив у робочій одежі, тільки у неділю рано перебирався у білу сорочку, голив бороду широким бричем - уламком коси, лишав довгі вуса, підстригав саморобними чорними ножицями по плечі волосся, і його сині очі світилися до нас, онуків, святошно. Дідо не любив, коли хто посеред тижня чепурився, перевдягався у чисте, казав, що то пустий нероба. Усі дідові діти тяжко працювали змалку, зростали в суворих умовах на дикій полонинській природі, в холоді і часто з голоді, хоч були багацькі.
Сам Мирін допізна боднарив у своїй комірчині, там, зчаста в гимблівках (стружках) і спав. А коли віддавав мою маму за тата-керманича, то землі не дав ніякої, бо казав: Даю робітника від хати, то ще й землю маю віддавати?..Але суворим не був до слуг, до дітей і до худоби - жалів, пригощав, ніколи не вдарив. Особливо любив дітей - до сліз радувався малятам, чужим, як своїм. Бувало, покине роботу, візьме дитину, що путалася під ногами, на коліно, витре носик, обцілує, пригорне до серця і приспіває, а в самого з синіх озерець по лиці, по сивих вусах - сльози. А ледаря ненавидів. І свою полонину любив, як дитину.
Та й як її не любити!
Стоїть до половини травня безлюдною дикою пусткою на обширах високих гір недалеко від Говерли, а скоро повіють теплі полудневі вітри, стопляться сніги, гори зашумлять тисячами потоків і та пустка вкриється густою, буйною травою із живим килимом невиданих у селі чічок, - полонина закосичиться, закипить на її обширах життя тисяч овець, корів, коней, а коло них і тих, хто сокотить найдорожче гуцульське майно - маржину.
Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа.
Ци не тими коронками, що тілько уздріла?
Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа,
Ци не тими овечками, що тілько уздріла?  
Властителя полонини називали у горах депутатом. Кожен депутат призначає одну частину своєї полонини на пасовисько, другу - па кішницю. Пасовисько переважно посеред лісу, теребу, зрубів, зломів, де не можна косити сіна, а тільки випасати маржину. Скрізь на потоках пасовиськ покладені корита, якими протікає вода з чуркалів до деревяних жолобів, що з них пє маржина. Посеред пасовиська вибирає депутат місце для стоїща; воно повинно бути доступне для віз-чарів і маржини, захоронене від вітрів, приступне для мішінників (людей, чия маржина змішана літує) і Їх коней з терхами (багажем), догідне на нічліг. Коло стоїща мусить бути джерело доброї води. Воно не може бути на сукровищі - місці, де когось убито. Посеред стоїща мають рости хихлаті смереки; під ними ховаються вівці, корови від плови (бурі з дощем), від спеки.
На такім місці стоїща, де сухо, кладе депутат стаю, а далі осібні загороди для кожного роду худоби - кошару на вівці, телятник - для малих телят, назимок - для перезимованого товару, стаднарку - коням, ялівник - для ялової худобини, кучу - для свиней. Крім того, осібну, загороду для подою коров, а осібну для усього товару. Стая кладеться без вікон, без стелини, у зруб. У причівку є діра для виходу диму. До стаї провадять одні двері. Ділиться стая на дві частини: більша - ватерник і менша - комора. Під бічними стінами ватерника покладені широкі лавиці; поверх них прибиті полиці. На лавиці на хвої, сіні, а зверху вереті ночує ватаг; на полицях - миски, сіль, ложки. На стіні висять сита, на клиню - одяг (лудинє по-гуцульськи), креси. Посеред стаї горить ватра, а над нею верклюг з кітлом, завішеним на кужбі: як треба, можна котел відсунути набік від ватри, посуваючи вправо чи вліво верклюгом, що обертається враз із стовпом. Є така весільна приспівка давна:
Ой дружба, дружба,
Гірка твоя служба -
Урвалася кужба:
Розсипалася киселиця,
Me ме їсти дружба.
У коморі - бриндза, барабуля, мука, будзи та інші продукти для потреб полонинників.
Усі загороди обкладає депутат дво-, триметровими дільницями з смерекових ломів. Для дільниць вівчарі звалюють зрубане смереччя вздовж загороди - одні гузарями, інші - вершками до себе. А суччя рубають скісно; воно паде межи смереччя і остро стирчить вгору; так роблять, аби медвідь не міг перелізти через дільницю. Серед кожної загороди вівчарі кладуть для себе стайки - похилене піддашшя під лубям, приваленим камінням; стайка на чотирьох сохах, без стін, аби було видко за товаром на всі сторони. Високо від землі на грубих дошках мостить вівчар собі постіль - з моху, суччя, сіна. Вночі перед кожною стайкою горить ватра.
А вже кішниця - то гладке поле, поросле буйною травою, котра йде на сіно. Бона огороджена плотом з вориння або ломаччям. Посеред кішниці стоїть зимарка з колешнями. В зимарці переважно живуть люди, що прийшли із села робити сіно. На кішниці стоять стоги із сіном, огороджені оплотом. Це сіно напряче депутат з осені, аби було чим годувати маржину, заки навесні виросте добра паша, або як часом і в саму Петрівку упаде сніг, тоді треба заганяти стрижені вівці у колешні при зимарці і годувати їх та й усю маржину напрятаним сіном, аж зима серед літа щезне.
Так було при ґаздах. А вже колгоспи завели нові порядки - не завше ліпші від спрактикованих дідівських.
А ґаздували наші діди. так. Скоро настане весна, іде, бувало, дідо Мирін на свої Луковиці веснувати. Годить собі ватага, файного, дужого (бо лікуватися полонинами не було часу) порядного ґазду. Вже послідні роки дідо ватага наймав, а так усе ватагував сам.
Ватаг - найстарший на полонині. Він там усим порядкує: людьми, маржиною, молоком. Визначає, кому де пасти, скликає на обід, вечерю, розділює мішінникам скором (бриндзу, масло). Його має слухати кожний в усьому; інакше не буде ряду на полонині. Ватаг сам добирає таких людей, котрі можуть за ціле літо на полонині чисто обходитися (здержуватися від жінки), бо якби такий трафив ся, що буде заходити собі з жінкою, то буде шкода в худобі: худоба нараз розриває ся, губиться лісами. Це буває і тоді, коли один з-перед другого щось украде; і це недопустиме. Врешті, полонинники мають жити в злагоді. Так їх треба уміти дібрати один до одного.
От вам і пригоди з бісицями. От і співанки:
Вийшла любка в полонину вівчєря шукати,
Подивилася у стаю - ніде го приймати.
Ци я тобі не казала - покинь вівці пасти,
Тепер ше ти молоденький, хочеш тут пропасти.
Ой не плач же, любко люба, не бідкайся, бідко,
Бо із цеї полонинки до тебе не видко.
Відколи тебе не виджу, нічка мені мала.
А вже тота полонинка вогником палала.
Я й гадала, легінику, гасити, гасити,
Писаними гарчиками водиці носити.
Ой піду я в полонину, та й там і загину,
Скажу собі посадити в головах калину.
Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,
Будуть мені приносити від милої вісти.
Не один сумно виспівував, ідучи в полонину:
Іду літо літувати, білі вівці пасти.
Відай маю цего літа без любки пропасти.
Не одна виводила у селі:
Ой коби я, молоденька, свої крильця мала,
Я би в тоту полонинку щоднини літала.
Ой коби я крильця мала, я би полетіла,
Я би свому миленькому вівці подоїла.
Ой коби я крильця мала, я би поленула,
Я би свому миленькому вівці завернула.
А тим часом полонина живе своїм життям: вівчарі пасуть і доять у струнках овець, бовгарі доглядають товар, стадарі - коней, свинарі - свиней, нічники вартують із стрільбою уночі, спузар носить воду, дрова до ватри та піддержує її, аби не згасла. Усі ходять у мазанках - сорочках, виварених у маслі або в лою. Під такою сорочкою тіло не брудниться, паразити не заводяться. В одній мазанці ходить полонинник ціле літо. Каже вуйко Николай, що в спеку у ній гаряче, а в холод так зимно, що аж шкіра потріскає. Тяжке літування, але добра плата: ватаг і старший вівчар дістають за літо 5-6 бербениць бриндзи або 50 злотих, постоли на місяць, харч і вільний випас своєї худоби; молодші пастухи - 3-4 бербениці бриндзи і харч або 25-32 злоті; бовгарям платять грішми - 8 злотих за місяць і харч.
Хто літував на полонині, тому легко було пережити всяке лихо у житті: умів собі раду дати. Ватага мали у селі за найповажнішого порадника. Він умів усе, майже все знав.
Яка ж тота полонинка весела, весела,
Як до неї вирушєла худібка із села!  
А вирушали - і тепер так - перед Зеленими святами, коло 20 травня. Того дня стріляють, трембітають скрізь по горах, вівчарі трублять у роги - все те на знак, що настав час виряду на полонину. Кожен ґазда-депутат виганяє на полонину свою маржину і тих, що йому повірили. То неповторне видиво.
Ватаг іде з одним або двома пастухами наперед, аби у стаї і на стоїщу все прилагодити до приходу маржини.
Зачинається велика магія. Одно і то щоліта. І не можна порушити звичаю. Ніхто би на таке не відважився. Прийшовши до стаї, отворяє ватаг двері і промовляє: Дєкую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Господи Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости.
Як мені Бог поміг зиму перезимувати, так мені, Господи святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всім християнам. Помолившися, скидає теркілу (свої речі) у кут, заходить за ватерник - затинає на відлів сокирою у стіну і кидає на тогідне ватрище підкову на щастя.
Аж тепер береться зробити живу ватру. Впихає по кусневи сухої губки по оба кінці розколеного патика - один кінець припирає до одвірка, а другий - до лодви, яку держить пастух. Почерез патик перемітує ватаг ремінь у два обхвати, тягнуть у різні боки той ремінь з пастухом, патик крутиться то в один, то в другий бік - губка треться до одвірка і до лодви, аж затліється, а дим з неї фушкає далеко і стелиться по горах. Це жива ватри. Оба - ватаг і пастух - вклякають навколішки до сходу сонця і моляться, закінчуючи словами: Допоможи мені, Господи, як єс поміг цю живу ватру розкласти, єї ізгасити.
А загаснути до кінця полонинського літування вона не сміє.
Дідо вповідав, що ця жива ватра добра на худобу і для людей: звір боїться її духу і не береться маржини, ні чоловіка. Дідо Мирін, бувало, коле надвоє, натроє один сірник (по війні сірників і мила, як і тепер, не було) та й приказує: Відколи люди кладуть ватру з тих дідчих сірників, від того чєсу слабує худоба, звір єї хапає, настали податки, люди збідніли, бо то все Бог не благословить.
А ватаг, як зробить живу ватру, зараз-таки відгашує її у воді - кидає вугля у воду. Тою водою він хрестить все: струнки, кошари, вимя коров, овець, держить решту води до самого розлучіння.
Живу ватру, щойно викресану, несе ватаг у стаю і розкладає на тій кинутій ним підкові. Підкова також мусить бути у ватрі до кінця літування, бо вона проти граду - град ніколи не бє стаю, ані грім, бо підкова у ватрищі вже доста бита, піхана, як була на кінськім копиті.
Казали мені казахи (вони визнаються нащадками половців; половці сторожували карпатські кордони у князя Данила Галицького в XIII столітті), що і в їх полонинах (у них на полонини кажуть жайляу) кидають підкову у ватру на таку саму ворожбу. Чи то пограничні половці у нас видивилися, а чи нам то занесли, ніхто тепер не знає, ба що ми знаємо один народ про інший, хоч братами називаємо себе, в одній державі коло ста літ живемо! За вигаданими соцзмаганнями їздимо хто знає куда, а за звичаями не квапимося. А то би не зашкодило знати, що є подібного в іншого народу і чому воно таке, як наше. Може, наше коріння десь перепліталося, хоть ми і воювали-ворогували віки. Та що казати про інші народи. Ми і в своєму негодні розібратися.
А є ж у горах давні козацькі сліди, а в степах лежать гуцульські кості послідних опришків-утікачів; вони ж стали козаками. Яке замкнуте коло! Гуцули, бойчуки, гуцуленки розсіялися прізвищами по степовій Україні, а в горах живі ще прізвиська козацькі. Коли вже візьметься хто це простежити. Чи нам уже не треба нічого після царсько-сталінських запоїв? Карагандинські пустелі заселені гуцулами, ніби винними за рідних своїх, що пішли в бандерівці. З нашої родини в лісі нікого й не було, але міхи мама нашила, і надзирали все, чи не йдуть нас виселювати, як сусідів, у Караганду. Тоді не дуже вибирали - гнали у світ кого попало, аби на рахунок було. Яке вже тут визволення, ним і не пахло. Хіба що від звичаїв старовіцьких визволено гуцулів.
Але вони, звичаї народні, живучі.
...То ж, з ватри, що горить у стаї, бере ватаг головню і обходить з нею ціле стоїще, говорячи отченаші, закінчує словами: Так, як мене нічого не перейшло, коли я обходив з вогнем, так аби мені нічого не перейшло через ціле літо худобу. Кидає головню серед воріт, якими будуть перегонити худобу. Коли уже худоба наближає ся до стоїща, зачне переходити через грань, розкладену у воротах, ватаг витає її словами: Абес була така гаряча, гостра, відгониста, як ця вагра, що через ню переступаєш.
Поки пастухи заганяють змучену за довгу дорогу маржину кожен у назначену загороду, лягають самі у застайках на перепочинок, за той час ватаг зварить кулешу та кличе до першого сходу голосом трембіти: тут за їдою усі будуть слухати науки і наказів ватага.
Потім, уже під вечір, збирає старший вівчар усіх молодших, бере живої ватри зо стаї, іде до своєї застайки і розкладає перед нею вогонь; коли той добре розпалається, каже до зібраних: Товариші! Падьмо на коліна, говорім молитви. Перше за здоровя всіх християн по усім світі, по Божім завіті і за наше! Заступи нас, Господи, заборони від усего лихого на росах, на водах, на усіх переходах; допоможи нам своє обійстя вздріти, котре який має. Заступи, Господи, заборони хрестєнську худібку на росах, на водах, на кождих переходах від усєкого лиха і від припадку тєжкого. Єк нам Господь допоміг хрестєнську худобу зібрати, так допоможи нам, Господи, єї усему народові в цілости сохранности віддати.
Другого дня, дуже рано - на зорях, коли ще усі сплять, ватаг іде до струнки, де має доїти свець, затинає три рази сокирою в обрубину і каже: Як моїй сокирі ніхто не годен нічого зробити, бо вона залізна, криціна, так моїй худобі аби ніхто нічого не годен зробити почерез ціле літо; бо моя худоба тверда, так як моя сокира залізна, криціна.
Відтак ватаг трембітає на вівчарів, бовгарів - усі встають, ідуть доїти овець у струнці, корів у загороді. Для овець зложена кошєра з двох загород, переділених струнками. У загороду перед струнками заганяють вівці з пасовиська; з неї перепускають по одній через струнки, де кожну доять, а вже тоді - у другу загороду, де вівці перепочивають. Сам процес доїння овець доста цікавий. Вівчарі сідають у струнці (вузькому проході) на сідцях з утятого ковбка, припираючись коліньми один до одного, а плечима опираються на дошки победрини струнки. Гонінник - наймолодший з вівчарів бере прут у руки (прут мусить бути з галузками і листям, бо від голого пропало би молоко) і переганяє вівці одну за одною у струнку. На його поклик ристрист старі вівці забігають до струнки самі, бо вони напасені, молоко прибуває - икра болить, вони раді би скорше звільнити икру. Лиш вівця увійде у струнку, як тут ловить її вівчар за хребет, притягає тилом до сідця, хватає за дійки икри і енергійно, швидко продоює їх пальцями; потім видавлює рукою відразу з икри усе молоко, тільки решту вицеркує - і вівця за хвилю здоєна. Тут треба квапитися, бо чекає наступна вівця, цілий ботей (череда), а обід короткий.
Ой піду я в полонинку, а шо си в ній діє?
Калинка си розвиває, листок зеленіє,
У зеленій полонинці, в зеленій, зеленій
Стоїть стадо біленькоє, вівці не доєні.
Ой піду я в полонинку вівці зимувати,
Ци не будеш, файна любко, за мнов банувати?
Ой піду я в полонинку, та в зелену пущу,
Я другого зарубаю, до тебе не пущу!  
Корови доять в осібній загороді, де в жолобах є скошена трава - басарунок, аби ліпше припускали молоко. Вимя коров доять хрестато: лівий задній дійок і правий передній, потім правий задній і лівий передній. По доїнню пускають до коров телят.
Перше доїння - є перше! Вівчарі приносять молока до стаї, ватаг проціджує, піднімає порцію горівки до всіх із словами: Дай вам Боже здоровя! Дєкувати Господу Богу свєтому, що ми си тут зійшли у мирности, в радости, у веселости; як святий Біг допоміг від газдів у мирности, радости, веселости худобу перебрати, так аби діждали її усю передати і до свого дому си дібрати. Їдять - і до роботи.
Посеред воріт, що ведуть у кошару, робить вівчар рукою на землі хрест, паде на коліна і говорить отченаш; за ним падуть усі вівчарі, що є в загороді, де котрий стоїть; молитва кінчається так: Господи милосердний, будь такий добрий, стань на помочі, на поратунку всему народови християнському, всім вівчєрям і мені. Єк єс, Господи, допоміг, що я цю худобу першим днем нинішним вигоню усю при купі, так ми, Господи Боже, допоможи остатної днини усю при купі загнати і людям передати.
Аж тоді пастухи вигонять маржину на пашу.
Всіляке ворожать. Бувалі вівчарі всі носять у полонину за ременем у платку висушену гусінь - окремо гусеницю з білою головкою, що іде попереду, і окремо гусениці з червоними головками, що за цим короликом простують. Такий вівчар передає ворожку ватагові, аби той перемішав її з сіллю і розкинув по пасовиську, Але передає тільки гусінь з червоними головками, а сушеного королика лишає собі. Коли вівці находять і злизують сіль із ворожбою, вівчар зїдає разом із сиром коррдика, примовляючи: Єк си тримали за тобов твої товариші, куда би ти не йшов - ци у ліс, ци у поле - вони від тебе си ніде не лишили і при купі були, так аби від мене ця худоба ніде си не лишила і при купі си тримала.
Маржина пасе першого дня на полонині, а ватаг за той час робить сир із ранішного молока, а як вівчарі Зійдуться на обід, кожному роздає по кусневі сиру із словами: Дай Бог прийме за здоровє худоби.
Цим кінчається перший день літування на високих обширах, де озон перетинає вдих, а людина почувається царем природи, добрим, мудрим її розпорядником, але і виконавцем. Щось порушиш, малим занедбаєш - на великім зазнаєш шкоди.
Відтепер, від цего дня, скрізь лагодяться до полонинського ходу. Від часу, коли вперше залунало у горах від вистрілів із пушок, крісів, пістолів (гуцули файну зброю роблять), від голосу трембіт, вівчарських рогів, флояр, денцівок, сопівок, коли бісиці насіяли доста зеленої паші на царинках і лісами, коли ватаг уже там, на висині, веснує, настає по горах незвичайний рух.
Всі пораються коло худоби: роблять вівцям на вухах оберку (дірку-помітку), пєтнують (значать) свою диханю дегтем, випалюють номери на рогах, словом, кожен кладе своїй маржині знаменєта, по яких має її спізнавати. Запобігливіші ґаздині хоронять свої дробєта і товар від уроків. Задля того привязують до хвоста червону волічку, най уречливий дивиться злим оком не на маржину, а на хвіст з волічкою - а хвіст уректи годі! Беруть старі осині гнізда разом із сіллю потерті, кидають вівцям, бо як вівця зїсть ту сіль, то буде остра і люта, як оса, від звіра вивернеться, скокне в найліпшу пашу, буде молочна.
Бувало, перед літуванням лагодяться наші у полонину. Бабка, мама і тети стрижуть старші вівці, а ми, дітвора, дивимося на бідних спутаних овечок, що жалісно блеють під ляскіт великих ножиць, та збираємо вовну і набиваємо у високі путини (деревяну посуду дідової роботи) або у бисаги, кожну окремо: білу, чорну, сиву. Осібно прячемо міцьку - вовну з ягняти, осібно натинину - з однорічних овець, ще осібніше тушур - стару. Як тільки котра занадто путається під ногами, баба Мирониха сердиться: А неволі ж би ті втєли або А тебе крізь душу..., Ближся, ближся - вухо втну, - пужає. У бабки говірксі була особлива. Не казала учора, але даві, не здогадалася, а потєкло мене. Один раз тільки вдарила мене прутом - і то я на все життя запамятала. Ішли ми росяними травами кудась - я така була мала, що трави звисали над головою, як дерева, і здавалося, що то було в раю: сонячно, щебетно, безтурботно. Я попереду, бабка за мною. Сорочина здолини мокра липне до ніг, путає, я збиваю бабку - вона сердиться, шлюгає мене прутиком по ногах: Підкасайси та й йди! Всі семеро пологів приймила сама у моєї мами, та й решту в усіх своїх доньок, так що ми з бабиних рук на світ прийшли...А вівці стригла легко, відважно пошавкуючи нагостреними клепатими ножицями попри саму голицю, але шкіри не зачіпала. Уміла. Молоді вівці видригували спутаними вучкуром ногами, а старі тямували, що це вже перед полонинською волею, соковитою пашею, студеною водицею, і терпенно покліпували карими очицями.
Маржина відчуває цей рух. Корови згадують собі весняний похід - починають ревіти, бігати по царині, а за ними блеють вівці, вирикує молодий товар. Гори виповнюються радими звуками трембіт, рогів, вистрілів, сопівок, блеянням овець, вирикуванням товару, ржанням коней, гавканням збуджених псів, що також ідуть помічниками пастухів у полонину. Так буває лиш раз в року перед Святою неділею.
Ґазди, котрі здають свою маржину на одну полонину, дістають у полонинників одну назву - мішєнники. Бо вони змішують свою маржину разом. Так що розумна колективна форма утримування худоби відома у горах здавна. Але спрактикована, лиш на літо, бо взимі кожен ліпше сам вгодує і догляне свою маржинку, як би кілька доглядали гурт худоби. Скотина має знати, чия вона, кому підкоряється і кому припускати молоко, давати вовну. Не кожному корова дасться добре здоїти. Але на літо, на буйну пашу, на поправ кожний хоче дати свою худібку, це виплачується і йому, і тим, що її доглядають.
Ґазди умовляються, коли і де мають мішєти маржину. Рано, до схід сонця умовленої длини стає ґазда голий у дверях хліва, де ночують уже острижені, позначені вівці, і, перепускаючи кожну помежи ногами, лічить дробєта, а за послідною каже: Абес була така невидюща урічливим очам, звіракам, як невидющі тобі гачі на мені. Маржина такого буде здорова, звір її не зловить.
Зігнавши маржину, мішєнники рушають у Божий час на літовище. Познімавши крисані, моляться, ідучи. За одним або двома передніми ґаздами ідуть корови, воли, за ними вівці, а ззаду - коні з терхами (одягом, постіллю, мукою, сіллю, грисом тощо). Заключають решта мішєнників, жінки і діти, що випроводжають свою маржину на край села. До цього кортежу по дорозі пристають мішєнники з худобою других сіл - так прямує довга сумішка далеко в гори. Рух триває зо два тижні.
Це полонинський хід.
Ой ішов я в полонинку, тєжкі зимки вбили,
Я повернув до бідашки, два гайдуки ймили.
Ой имили та кочуют гет до отомана,
А я ж таку любку маю - не боюси пана.
А я пана си не бою, війтом не требую,
А що любка наказує, гаразд добре чую.
Моя любка наказує ніде не ходити,
Лише добре розумочком дома поводити.
Котрі мають літувати - ідуть далі,
А котрі не до цего - вертаються до хати.
Іде бичок у плаєчок так вирикуючи,
Іде біднє в полонинку так наказуючи.
Іде біднє в полонинку, наказує мині:
Справуй ми си, душко, дома, як я в полонині.
Ідуть та ідуть стрімкими каменистими ярами, ломами лісів, звалищами скал, посуваються обережно, поволі, аби маржина не поломила ноги, не розчєхла ся в засувах. І вже вполудне, коли пастухи приженуть з пасовищ маржину, кожен мішєнник власноручно здоює свою - ватаг міряє молоко міртуком. Скільки міртуків (літрів) видасть перший подій, тілько рублів (карбів, знаків) кладе ватаг яа реваш. А реваш - це така довгенька тріска. Переломлює її надвоє. Половинку бере собі, другу - ґазді. Число рублів на реваши означає число бриндзєнок, скільки бриндзі має мішєнник дістати; окрім того, на кожних чотири бриндзєнці (бриндзєнка - діжка від 12 до 25 міртуків бриндзі) ґазда дістає одну бербеницю (таку ж діжку) вурди. Залежно від угоди з депутатом може брати і масло, тоді менше бриндзи. Пілки ревашів ватаг насилює на шнурок і, ховаючи від усіх, береже до кінця літування, бо то, прецінь, рахунок людської праці. Тільки добре допасувавши обі ті пілки реваша, видає ватаг мішєнникови, що прибуває із села, обіцяний дат. Обіцяний дат дістає кожен, хоч би першого дня його вівця розчєхлася або ведмідь убив корову. Маржина пропадає, а дат ні.
За воли, коні платиться грішми. Депутат має чесно, як пообіцяв, розрахуватися з людьми. Як літо випаде мокре, холодне, менше встарають бриндзи, тоді людям доплачують готівкою, інакше ніхто на цю полонину не вижене більше своєї маржини.
На кожних 100 овець призначений один вівчар. Він бере з собою сокиру - затикає її за ремінь. Нею вівчар прорубує собі дорогу лісом у густих смерічниках, уломах, бере також гарапник, пістоля, вівчарський ріг, флояру, денцівку, дуду чи скрипку - хто що любить і на чім грає. Вівчар мусить знати, де добра паша у рівному лісі або в густих туршуках - молодім смеріччю. А також має тямувати, аби не повести овець на сукровище, бо, якби вівці на сукровищі попасли, зараз би зняло їм манну - втратили би молоко. Вівці найбільше люблять бриндушки, молочій - від них багато молока, горішок, дивосил, заячу капусту.
Скрізь по овечих пасовиськах мусять бути ізвори, з котрих вони пють воду.
Вівчарі - великі збитошники. Люблять один одному щось підстроїти, часто заради сміху. А буває, що й з конкуренції, - від заздрості. Як пастух хоче другому відобрати молоко, ловить сліпака (вужа), рапавку (жабу), кладе в горнець і пече коло ватри, потому сушить і тре на порох; тим порохом посипає дорогу, куда ходять чужі вівці. Вівці хворіють, зле дояться, бо на икрах кидаються струпи. Але є й на це лік, що зібє надої в злісного суперника. Кожен вівчар багато чого уміє - і привернути, і відвернути. Взагалі вівчарі - то великі штукарі у горах. Таже сам Довбуш вийшов із вівчарів.
Мій бійцівської удачі дідо Митусь розказував усе, бувало, про Довбуша.
Довбуш як був хлопцем, то служив у ґазди за вівчаря та й пас вівці. Але до овець приходив десь ведмідь та й хапав по одній. То вже так уприкрилося Довбушеві, що він став си скаргувати ґазді, аби того чорного котюгу (пса) не пускав, бо єк шє раз го захопит коло овец, то убє. Він гадав, що тог ґазда має такі кудлаті великі пси. Ґазда каже: не бійся, вбий, я ти нічо не скажу. Присокотив Довбуш - ймив того котюгу живого, склав усі ноги докупи та й приносить ґазді. Ґазда, як уздрів, що хлопчище притаскав цілого живого медведя, та й каже: Що хочеш за це? - Нічо не хочу, лиш дайте мені кріс, що є у вас. Дав йому ґазда кріс. І Довбуш з того кріса стріляв кожну звір, птаху, лиш людей не бив. Він ходив за козами, а коза ходит скалами, та й він за ними. Аж раз ударив дощ, він сховався під смерекою коло скали, а в тій скалі була печера. Наколи блисло, з печери вибіг чорний чоловік і заголив си та й сховався знов у печеру. Грім ударить, а то пусто - у скалу. Так вибігав кілька разів. Але Довбуш, не довго думаючи, склався, поцілився та й убив того. Дивиться, а то покотилося. Наблизився - цілком чорний чоловік. Господи! - погадав собі Довбуш, може, то такі собі є люди чорні, ото буду мати гріх, шо сми вбив! Аж надійшов на то чоловік сіденький, а Довбуш так си перестрашив, що упав до землі, гадав, що то дєдя убитого. А сіденький каже: Не бійси, ти добре зробив, біду-щезника убив, біда си Богові глумила, багато громів нагримало си та не вбило, а ти зумів. Що хоч у Бога за це? - питає, а то був ангел.
Нічого не хочу, лиш аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби мене си не ловили ні кулі, ні залізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав... Але тот сіденький каже: Сус Христос був Бог, та вмер, і ти умреш, але коли сам схочеш. Я тобі за твою смерть скажу, але бес нікому про ню не проговоривси. Єк схочеш смерті, то згинеш від ярої пшениці, від золотої кулі і від золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб відправлять. Тов кулев, тов єров пшеничков і тим золотим волосом, що уже є у тебе на голові, можно тебе застрілити під праве плече. Під ліве - не застрілять тебе.
Той дідок викроїв на плечах Довбушеві ямку - поклав йому там кулю і яру пшеницю, у груди, у ліву і праву руку - хрест: Іди і нікому не кажи. Як скажеш, то загинеш!
Дідо казав, що гуцули вважають назву Чорногора від того, що у тих верхах Довбуш чорну біду вбив.
Так з вівчаря постав легендарної сили опришок. Та й чи з одного! Скільки пастухів пішло в опришки: як тільки звір побє багато товару, побере овець, або ще яку шкоду має пастух, - то не раз доходило до того, що тікав у опришки. Або, як у співанці -
Ой вівчарю-золотарю, покинь вівці пасти,
Не покину, хоч загину, навчив сми си красти,
Украв собі два баранці, а трету єгницю.
Та на мене збудували в Сиготі темницю.
Вбрали ноги в кайданиці, а руки в скрепиці -
Тото тобі, легінику. за чужі єгниці!
Ой украв сми два баранці, а третю єгницю,
Подививси сюда-туда - робє шибеницу.  
Про вівчарів народ склав багато коломийок, немало байок. Одна з них про вівчаря та срібні вівці була супутницею мого дитинства, та вже всю не тямую. Але, здається, починається тим, що один жовнір хотів уздріти царя, за котрого кров проливав, та добрався в царські палати - проситься на симбрилю (службу). Цар йому каже, що у него були вівчарі, але губили вівці, і він усіх прогнав. Пішов той слуга (таки впросився на симбрилю) до царського ватага, аби тот порахував та передав йому вівці. Ватаг перепустив усі вівці помежи ноги, аби добре перелічити. Пасе вівчар царські дробєта, а вони так бігают, що той один день був йому тяжчий за три роки при войську. Аж дідок-чарівник зарадив - дав такі три горішки, що сперли ту череду.
Надибав вівчар срібну траву, убив жертву, що хотіла вівцю зїсти, зайшов до срібного двора, найшов срібного коня із срібною зірницею на чолі. Зірниця йому освітила, бо коня того напоїв срібною водою, нагодував срібною травою, та й уже кінь йому загнав ті вівці до царської кошари.
Потім все було золоте. А за ним - діамантове. Скінчилося звично весіллям вівчаря з царівною, і у віно дісталися-їм срібні вівці.
Цей навіть неповний переказ показує, як високо поціновувалися вівці у гуцулів.
Вівця навіть бралася старшинувати над чоловіком. Це було давно, як ще жили велети. Тоді вся диханя говорила. Раз вівця радилася з козою, як би старшувати над ґаздою. Коза сказала: Іди в найвищу полонину Гораль - там буде проходитися Бог; спитай його, він тобі порадить.
Пішла вівця. Приходить на ту полонину, стрічає у плаю Бога та й каже: Господи, мене доять три рази в день. Я убираю їх, а вони мене так трудять.
Бог сказав їй на се: Мусять тебе трудити, бо ти си не виплачуєш - взимі зїдаєш сажень сіна, а вліті на два сажні спасаєш; до того зїдаєш шість гусок солі за рік; 13 банок страчує ґазда на сіно тобі, а за тебе озьме 4-5 банок, а з руном і ягням найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту. Виплачуєшся трохи молоком, що вліті даєш.
Взяла вівцю досада, стала вона просити Бога, аби дав їй таку силу, щоби вона наступила чоловікові на ногу, а той би з того умер. Бог сказав: Єк меш носити руно на 12 локтів сукна і давати відро молока, так аби чоловік ушив собі з того сардак, гачі, онучі і напрєтав тілько молока, аби міг прогодуватися з тебе одної - то будеш мати таку путерію!
Спудилася вівця: Ні, не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломилися би під тим.
За сміливість, що вівця хотіла старшувати над головним Божим створінням, відібрав творець у неї і у решти дихані мову - бо могли би ще до чогось лихого порадитися між собою. І дозволив лише раз у рік, у північ новорічну Різдвяну говорити, і то тілько з ним, Богом.
Кажуть старі люди, що це можна чути. Треба знагла зайти у стайню рівно опівночі Святого вечора, і чоловік буде розумів, що худобина каже. Але такий не буде більше жити, як 24 години.
Тої ночі говорить не лиш свійська, а загалом уся земна диханя з Богом про своє життя, як з нею обходиться чоловік. Тому того вечора худобі добре підстелюють та нагодовують її сіном, поять теплим пійлом з грисом, навіть дають людської їди з Різдвяного столу, аби худобина не жєлувалася на чоловіка.
Але бідує коло маржини і чоловік. Мій покійний тато завше скаржився, що все життя працює на корову. Вліті паси досвітками десь берегами, межами, кради буряну на день, бо вже і це було заборонено брати з колгоспних ланок, що потопали в молочаях та пиріях. Кукурудза, бурячок, як мізинці, а буряни - лісом. Але рушити не смій - штрафи, громадські суди...А на зиму у тридевятім царстві купуй того сіна. І так без кінця-краю.
А в полонинах ще тяжче. Пастухи мусять вигонити повірену їм худобу на пашу без огляду на погоду. Не раз застане цілу полонину негура (мряка), так що й за два кроки нічого не вздриш; або ударить плова з громами - то на висоті страшно сильно гримає і довго скалами та лісами відгомонює. Часом у саму Петрівку упаде сніг, а вже дощ іде там щодня: близько хмари. Та все це не здержує пастухів ані на хвилю від їх обовязку. Ба кожен має знати, як фортуну відвернути. Йдуть і на таке: говорять Отченаш навиворіть, при тім хрестяться наліво і приказують: Ні раз, ні два...не бий тут, а бий онтам, камінь! З якими уже силами, чиєю поміччю, але виряджає пастух град сиглами (старим смереччям) та скалами, де нічого не пасе.
Вполудне і ввечір трембітає ватаг на вівчарів, аби не запізнилися до подою та щоби ніч не захопила. Вівчарі не знають, яка пора, а в негуру не знали би, куда вертати до стоїща, якби не голос трембіти. На цей знак пригонять вони звідусіль худобу в будь-яку погоду.
Здоєне молоко зносять до стаї у велику путину. То все молоко глєджить ватаг, додаючи до него глєгу. Аби зробити той глєг (нібито грецьке слово, що означає молоко - глекус) треба мати ринзу. А ринза - не що інше як вміст шлунка маленького теляти або ягняти, котре ще нічого не їсть, лише ссе молоко. З маминого молока в шлунку теляти робиться сир; але-не він цікавий, а сам шлуночок. Його дочиста вимивають і наповнюють молоком щойно вположеної корови або окоченої вівці.
Додають перепаленої до червоного солі наспіл з непаленою і непочатої води, браної до схід сонця. Наповнений шлунок туго завязують і вішають сушити: ото і є ринза. Як складно! Її ватаг готує собі задовго до літування - вдома.
Ринзи треба трошки всипати у миску з молоком, розтерти. Оце і є глєг.
Насипає ватаг глєгу у путину з молоком та й тепер обертає її коло ватри, аби молоко все було тепле - не остивало. Від глєгу тепле молоко ловиться, стинається в сир і відділяє сироватку-дзер. Розбивається то стяте молоко дірявим кружком з ручкою, а потому таки треба закотити рукави та натиснути сир донизу. Сироватка відділиться, і можна вибрати з неї сир у полотно. Буде будз, а з нього - бриндза, як будз висохне та посолений втовчеться у берівку. А до тої сироватки додається трошки молока, і вийде другосортний сир - вурда, не така масна, як перший.
Оце так довго розказувалося, бо нескоро і робиться. Але бриндза - основний харч у гуцулів. Та в багатьох гірських народів: румунів, вірменів, грузинів...Ще, певно, десь у когось далекими світами. Смачна, поживна їжа. По кілька років можна тримати - не псується.
А я люблю сироватку із-під вурди, пити. Жентиця називається. Тому, хто незвичний до неї, жентиця може влаштувати цілу революцію всередині, зато стане чоловік чистенький, якби його лише що Бог на світ сотворив. Жентиця добра і почерез рік, її пють вівчарі, беруть ґазди у село, скільки хто хоче, дають свиням, телятам. Гуцули переконані, що нема такого вина, аби чоловіка та поздоровило, як переварена квасна жентиця-річниця; лікує серце і всі нутрощі - давно ніхто жодних зондів не знав і знати не хотів.
Полонинники дивні люди. І нині.
Це відчайдушні язичники і водночас найпобожніщі люди. Нікотрий не ляже спати без молитви. Коли при застайці добре розгориться нічна ватра, звертається пастух-до сходу сонця: Господи, заборони мене, заступи мене від панської карости, від людської ненависти, від ворогів поганих, від устиду, від сорому, від усего нещастя, від припадку злого на водах, на переходах, у бутинах, полонинах, на роботах, на кождім ділі, на кождім поступі! Господи Боже, прости мою душу, що сми согрішив без числа, що сми рано встав, Бога не згадав, що сми Бога не запросив і всіх людей і душ померлих, що в огнях погоріли, по водах си потопили, що плаями убійники вбили, у мраці, у вітру задушили, що їх ніхто не згадає і за їх ніхто не знає, молитви за них ніхто не скаже, Бога не запросить. Господи, їх заборони! Николаю святий, їх виратуй! На службу даю, молитву Божу говорю, сто раз - не раз, шо сми тогди проминув, шо сми Бога не спімнув, шо сми си забув, шо сми Бога не просив, Бога свєтого не ухвалив! Боже, прийми, Боже, хвали, не сам собою - з Пречистою Свєтою. Боже, дай щастя і розум добрий усім людям і мені. Милости, Боже, навіки-віком, амінь!
І ще просить за людську маржинку. Щовечора. Щодня. Коли тільки згадає.
Все спить. Тихо. Лиш пес десь загавкає, чуючи звіра, та нічник стрілить у пітьму для безпечности. Ясні зорі сокотять полонину, аж сонечко перебере цю справу на себе.
А вівчарі уже затужили за домом, роблять із овечого сиру дітям баранчики, а своїм любкам калачики.
Іде вівчєр з полонинки в широкім ремени,
Несе милій подарунок - колачик у жмени.
Укушу я колачика - а він солоденький.
Єк вівчєря не любити, - вівчєр молоденький!
Єк вівчєря не любити - у него є вівці,
У вівчєря у ремени білі сороківці.
Бідна ж моя головонько, що я наробила -
Полюбила вівчєрика за кавалок сира.
Покушаю я тот сирец - сирец солоденький.
Подивлюся на вівчєря - вівчєр молоденький.
 Але-бо колачики роздають і за ломерші старші душі, що умерли без сповіді або десь у лісах. А баранчики також дають дітям за померші душі дітей або за здоровя маржини: даю за худібчине здоровя, най Бог прийме за мою та людську маржину.
У мене є десь косівський баранчик із сиру, що йому вже до тридцать років. Такий сир не псується, його можно кинути у гаряче масло - і їсти.
Дівчата ждуть-виглядають вівчарів, обвішаних колачиками довколо ременя. Ці парубоцькі дарунки дівчата символічно вішають попід образи.
Пішли вівці в полонинку, лиш єгнєта бліют,
Ба шо ж наші вівчерики в полонинці діют?
Ба шо діют, ба шо діют, ци не ватагуют?
Поробє там колачики та й нам подаруют.
Ой прибігла з полонинки білая овечка,
Люблю тебе, файна душко,
Та й твої словечка.  
Та пора розлучатися з полониною. І радість, і смуток вкупі! Ватаг дістає пілки ревашів, ґазди - свої, складають і забирають свою худобу, котра неохоче розлучається. Розплачуються, розлякуються та й розходяться.
На полонині лишається лиш ватаг із пастухами. Мають запрягати сіно, аби не пріло, прикутати все, ігри-лагодити на другу весну. А найва жніте - не сміє лишитися ані іскорка з ватри, аби мара не спалила стаю. Але ватру гасити не вільно, треба чекати, доки сама загасне. Бо хто би її згасив, то згас ви скоро і сам. Мара приходить до стаї відразу, як усі відійдуть. Це напівчоловік-напівпекун. Постає мара з убитого, незаконеного, що його пекун перехопив у ангела. Мара нишпорить по всіх кутах у спорожнілій стаї. Тепер вона тут до самої весни порядкує. Разом із вітрами-завірюхами засідає полонину.
Полонинка веселая лиш до розлучення,
А як пішла худібонька - вона засмучена.
Спить бідна. Разом із глибокими снігами, з нявками, лісовими людьми, що по дуплах та печерах постулювалися. І сниться їм весна.

  

  
СТАТИСТИКА

  Веб-дизайн © Kirsoft KSNews™, 2001