Влес Кнiга  Iсходны словесы | Выразе | Азбуковник | О памянте | Будеславль 
  на первую страницу Весте | Оуказiцы   
Марія Влад. Полонинка
от 10.05.03
  
О памянте



На що вже тепер гуцули перевелися!
Тяжко собі лиш подумати. Гуцул понад усе тішився худобою. Як лиш її не називав - товаром, дробєтками (товар - корови, телиці, воли, а дробєта - овечки, кози; видно, товар продавали по штуці, а дробєта оптом), яких слів до неї не добирав! Худобу не інакше як викохували, кутали. Викохана телиця, добре кутані свині, файно кутаєш - добре користаєш, зле кутати - гріх...Як уже на Свят-вечір догоджує ґазда своєї худобині, сам не сяде до вечері, заки всього потрошки свяченого в стайню не понесе. Бо, прецінь, і вона знає про свята, і вона чекає їх, і вона була при яслах новонародженого Ісуса і не їла послідний жмуток сіна, аби дитинці було де спати. Худобина умудрена природою, вона все відчуває, а що не скаржиться, то не означує, що її можна безневинно кривдити. Раз у рік, на Святий вечір, вона промовляє до Бога про все: як її кутали, годували чи били, мучили роботами...І гріх великий падав на поганого ґазду за малих отих. Тому кожен пробував якось задобрити ласощами цього Різдвяного вечора своє живе майно.
Все, що дихає, гуцули називають диханя. Корова уположиться взимі, телятко беруть до хати. Овечка вкотиться - ягня забирають у тепло. І діти, і дробятка зимують разом, граються, гладяться, вчаться любити, жаліти. Раз мене покарали за те, що стрибали напару з ягням на постіль, і коли воно вздріло, що дитина плаче, забилося голівкою під штандари і там заснуло. Не кажіть, що не розуміє. О, худобина гостро відчуває. Це я спостерігала і не раз. Як зарізали теля, наша Красуля плакала - тиждень котилися градом сльози з її гарних карих очей. І я плакала, і мама. Навіть тато-фронтовик - не міг їсти того мяса.
Гуцули люблять худобу, уміло її доглядають. І навіть отаке вчуєте, бувало: Такий сумний, якби йому корова згибла. Не дитина, не жінка, а...корова. От в якій ціні та корова. У діда Мирона було багато корів, і кожну він знав на характер. До кожної мав підхід. А як завязався у селі колгосп, дідові корови пішли у голодні й холодні стайні, стали як терлиці - худі та страшні. Дідо тікав у луги, аби не видіти, як їх випускали на подвіря; але вони трембітали з голоду - і в лугах було чути. Дідо вклякав під корчем і молився. А невдовзі помер.
А ми тримали овечки. Я пасла їх і також знала, що котра може. Я була трохи більша від них, але дробята мене слухали. Може, тому, що я вже у сім років багато книжок прочитала, а може, тому, що я була дідова онука і любила худобу дужче, ніж ліси, квітки і потоки, я воліла мати справу з диханею, я навіть їм читала, переповідала, а вони ставали кружка, пасли і слухали, бо нікуда від мене не йшли. І якщо у мене є душа, то маю завдячувати і дихані, що вчила жаліти безпомічного, не показувати силу і перевагу над безмовним, слабшим, а коли на таке і зривалася, то довго гризло сумління.
Уже за хрущовських часів гуцула взялися відучувати від усього йому дорогого. Врізали пасовиська, насильно забирали худобу на мясо. Прийшли і по моїх уже лиш кількох овечок. Тато спробував не дати, але голова колгоспу Юрій Сливка (як умер, то най земля його виверже за всі людські кривди) тріпнув татом до стіни так, що киптар тріснув на плечах, і тато - мій тато, стеклий кровю на фронтах, але ще до старості найдужчий серед керманичів з Білої і Чорної ріки, мій гарячий тато стерпів грабівникам - і овечок викидали, як мішки, на машину. Щось обірвалося тоді в мені, я стягала аж до зашморгу свій піонерський галстук (ми саме створили маленьку першу піонерську організацію в селі), і від того мені здушило у горлі. І по сей день чую той клубок.
По дві корови заборонено було тримати, а потому і одну не було чим годувати - так усе робилося. Тепер у моєму селі повно таких, що на грошах сплять, грішми вкриваються і по грошах ходять, але горня молока купити слабому або дитині нема в кого.
Ніхто не хоче тримати корову. Хоть уже влада припрошує всіляко, як може. Вибито із селянина господаря. Ніхто не бажає мати справу із сіном, гноєм. Ліпше пива випє замість молока. А пиво добре возять. І Московська не зникала з прилавка, не було такого. Моя сусідка, колись добра ґаздиня, так всмакувала то пиття, що й корови не треба. Лежить бурянами, де там їй корова була би в голові.
А з тим усім витручено з гуцула і його сутність. Бо хто він без цього усього? З цим багато пропало. Безповоротно зникло. Банно мені, жаль, але що з того...
Заходив колись ґазда до стайні, милувався телям, примовляв своїй дійній корівці: Вийшов червоний чоловік з червоного моря, напас червону Зорєну червонов пашев; здоїв червону Зорєну в червоні дійниці, процідив червоне молоко з червоної ділетки, зібрав червону сметану і сколотив червоне масло, поніс до червоного міста на червоний ярмарок продавати. Прийшли люди, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жінки, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жиди, пани, парубки, дівки, хлопці, дівчата; так аби за цю святушку-дарушку Зорєну уроки-чародійники аби не чули, не знали, аби щезли, пропали, як дим з кагли щезає, пропадає - ніхто не знає, де си діває, так усе зле, усе лихе щезло, пропало, моци не мало, краси не спивало і манну не уймало! Йде ся святушка-дарушка Зорєна ричючи, кричючи, зострітила святого Отця Николая, Ісуса Христа і Святу Пречисту; питають: чого ти ричеш, чого ти кричиш? - Єк би я не рикала, єк би я не кричєла, мене горести-болести, мене чародійники, мене лиходійники, мене вроки взєли, в тіло си впєли, мені манну уймают. Каже Отець Николай, Ісус Христос і Свята Пречиста: не ричи, не кричи, ходи за нами, озмемо тебе до золотої гори, до арданової води, обмиємо тебе від ніг до голови; така си лишиш чиста, єк Сус Христос і Свята Пречиста, Взяв те Святий Николай за праве вухо, Свята Пречиста за ліве вухо, Сус Христос йде наперед, привели тебе до золотої гори, до арданової води, обмили тє від ніг до голови; така си лишила чиста, єк Сус Христос і Свята Пречиста! Ти водице арданище, обмиваєш гори і долини, обмиваєш коріння, каміння, обмий сю святушку-дарушку Зорєну від усєкого злого, лихого.
...Три рази господар після цих слів хухає і плює на землю, кажучи: Не моїм духом, але Божим!
Знов тричі хухає і каже: Від Бога вік, а від мене лік! І три рази гасить по девять вуглів, рахує при цім назустріть: Ні девять, ні вісім...ні один. Дає шїти корівці і кропить її.
Тут нема що пояснювати. Хіба що слово манна потребує тлумачення: жирність, але й кількість молока. Через тоту манну скільки гнівів і сварок у наших горах! Навіть поговірка є: Ото бійно - манну мені відбереш! І на сьогодні мало хто дасть молока (дасть! - гуцули молоко не продають, бо корова би згибла), аби його не посолити. Бо з несоленого манну відберуть.
Баба Митусиха мала дочиніння з тими чередінниками (в одних селах кажуть чародійники, в інших - чередінники) ціле життя...Але то й сусіда мали, що умів щось. І в селі було ще кілька відьмий та упирів. Визнаних, таких, що й тепер самі це не перечать. Ще живуть декотрі з них. До баби вони по-всякому влазили до стайні, до комори. Якось вночі (а ми мешкали хата в хату) здоймився крик, галас. Часи були несупокійні, тато з війни вернувся, з госпіталів блідий та виснажений, як з хреста знятий, усе начувався, що лісові прийдуть по його душу. А тут крик. Вилітає тато надвір - нема-нема довгенько, аж приходить, сміється. Каже - відьму на молоці ловили у діда Митуся. У мене з цікавості аж вилиці зціпило, вищу-пищу, як той комарик: розкажіть, розкажіть...Не тямую уже, чи вповів тато, чи прогнав спати, але все ж чула я десь тоді, як-то ловлять відьму на молоці: ніби, треба зняти мужчині кальсони, завязати в ногах і накрити верхом на молоці світельце-димальце. Затягнути вочкур (гумок не було ще, користувалися мотузом-вочкуром) - і готово.
Тільки так, не інакше.
А так ще й жаби-рапавки нападали з городів на бабину стайню. Я виділа, як баба жене її, а вона, велика та жовта, лізе на поріг - відьма! Нічого бабі не лишалося робити, як ловити влазливу рапавку, підвішувати за ногу над ватерником. Отак у баби Митусихи все, коли не прийдеш, будиться жаба над ватерником. Взагалі, до стайні чужого не пускається.
А що ви думаєте, як тоти чередінники таке виробляли, що покай! Лиш погадати собі: як чередінник забагне збавити кому корову, то йде до ріки, ловить пструга, потім веде корову у хату, кладе пструга у дійницю і доїть корову на него.
Пструг так напється молока, що стане надутий. Чередінник вигріває грань у печі, іде до подійного стільця і каже до него: Що ти наробив, нащо ти моїй коровці манну узєв? Коли єс манну узєв, то я тепер тебе положив, нівідки ратунку не меш мати, ніхто з тобов нічого не порадить, не злічить тебе - мусиш здихати, було манну у моєї коровки не відбирати (при чередійництві худобу називається по кличках). - Отак абис си перевернув! - перевертає столець, хапає пструга у руки і примовляє далі: Так другій корові манну передано, як пструг си молока напив; тепер та, що відобрала мусить здихати, як убіги хочу пструга у піч кидати! Абис так трісла від моєї манни, єк цес пструг від молока і від огню трісне! - кидає пструга у вогонь.
Корова так трісне, як пструг у грані. Від сего нема ради.
А скільки ловили на Йвана рано голих чередінниць, що манну збирали...Цілі процеси тривали почерез це.
Таке може бути лише на Йвана. Встає чередінниця рано до схід сонця і йде гола з дійницею і полонником до багача, що має багато корів, іде до корита, що в него стікає вода з головиці, - до водопою. Збирає полонником поверхи воду і каже: Я не воду збираю, але манну з усеї худоби, що тут пє, не тільки з вимя, але і з сліду. По цім бере сліду, іде царинкою, збирає полонником росу з трави і примовляє: Я не збираю саму росу, але з маннов з усеї худоби, що ходить сим полем, з усієї землі, з усего цвіту, що є на світі; я одна така чередінниця, самостояща, на поли стою, навкруг себе махаю, на Йвана Хрестителя з усего світу манну збираю і викликаю, своїй худобі примовляю, щоби цю манну носила, по світі ходила, щоби в неї друга чередінниця не зчарувала та й не пізнала, як мене, голу, ніхто не видить, не пізнає; щоби до мене діла ніхто не мав так; єк я ходжу від рання до схід сонця, а мене ніхто не уздрів, не спізнав, так аби у мої (кличка корови) ніхто манну не відобрав; єк мене від досвіта ніхто не здибав, щоби моя коровка так тихо ходила, єк я тепер цю царинку усю ісходила і зчередувала, з неї манну зібрала, свою маржину напоїла і осим цвітом нагодувала...
Чередінниця збирає цвіт і приговорює: Не беру сама собі, але своїй (кличка). Кілько я сходила, кілько цвіту зірвала, кілько я очима вздріла, манну з цвітом зібрала і світ зчередувала, своїй худобі дала, щоби моя худоба така була тиха, єк земля в землі, щоби така була манниста, єк у потоці вода, щоби її чередінниця не найшла, єк у земля чимхана острива сама си не зчімхала, так аби у неї манну не видобрала, єк не збере з води слізи, так аби перейшла, аби не найшла.
Іде додому з цвітом і дає своїй корові той цвіт з-помежи ніг, приповідаючи так: Я тобі даю манну і кажу, щоби-с була дужча над усю худобу, щоби-с своїм товаришкам си не вимовила, змудрувати не дала си, щоби у тебе чередінниця манну не відобрала, так, як ти манну з поли зїла, а полу не зжувала, єк мої поли нічого си не вловит, так аби тебе нічого си не вловило, єк мою полу ніхто не може зчередувати, єк мою полу ніхто не може відняти, так аби у тебе ніхто не міг манну відобрати; єк ніхто не може мою полу урвати, так аби тебе ніхто не міг змудрувати. Я тобі даю воду пити, з сеї води меш манну носити; тяжко тобі буде ходити, недалеко тебе буду в поле гонити, три рази на день доїти, ти меш годувати мене і мого ґазду і мої діти, а я тебе буду шанувати, щоби ти легко спала, щоби-с різко рикала, щоби тебе чередінниця не пізнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби ти у мене довго пробувала. Щоби тебе злі очі не виділи, щоби тебе не урекли, так як мене не врекла земля, єк я гола була.
Скільки попри все тут любові і навіть поваги до годувальниці - корівки! Скільки слів, примівок, таємниць і заходу коло неї.
- А єк дуженькі? - вітається гуцул до гуцула при здибанні. - Єк маржинка - ци дужа? І вже потім:
- Єк діточки, жінка?
Це не зневага сімї, не відсування на задній план задля худоби, ні. Це турбота про добробут тої-таки сімї, часто пересягаючої за десять душ. Корівка-дві дадуть усьому раду: буде молоко, буде сир. масло, бриндза, гуслянка, сколотини, жентиця, сметана, кисляк...
Коли я питаю свою сивеньку голубку-неню, чого вона така з лиця біла і з тіла ніжна, мама мені каже кожний раз чи то правду, чи в жарт: бо я у молоці купана, а ти дубилом-мальовидлом шкіру собі нищиш; ади, у тебе більше зморщок, як у мене, і лице пожовкло...
Питаюся у дзеркала: від зібраного зі світу сивого магазинного молока чи від Чорнобиля у мене нема цвіту маминого?..
Але кожному своє; мені доста цего цвіту, що визбирую горами, як найделікатніші чічки, і викладаю рядочками на папері.
У співака ні сардака, ні гач, ні сорочки -
В скрипку йграє, все співає свої співаночки.
Ой співаку-неробаку, на що си надієш?
Ци на тоти співаночки, що багато вмієш?
На воли си не надію, бо волів не маю.
На співанки си надію, бо багато знаю.
Так що й гуцульський співак, як кожний - голий-босий. Як має бути. Але я чула і виділа недавно правдивого співака, що був не геть такий. То Василь Рильчук з Перехресного. До того села ще спробуйте дібратися. Поза полонинами, під Чорногорою сховане. Я так і не була там. А Василь Іванович головує у селі здавна, каже: може, владу таки врешті віддадуть радам, то він ще погаздує. А поки що Рильчук співає, на ходу йому приходять співанки, я ще такого таланту не здибала. Може кілька годин про вас виспівувати без передиху. І все до прикладу, все правдиво. Співак - голова сільської Ради. Веселий і мудрий, як то йому вдається і то, і то робити...Здибалися ми на полонині, - що вже там Рильчук наспівався, а ми наслухалися! Худоба зачала рикати, зголодніла, аж тоді вгамувалися, розійшлися до роботи.
Худоба...Вертаємо до маржинки. Через неї, товар гуцульський і полонини. Через неї повно чудес чудодійних. Мама вповідає, що в мого односельця Скакуняка було зо 30 - 40 штук товару. А Скакуняк мав добру собі поміч - того, щезби. Ставав ґазда на порозі стайні та кликав: ходіть, корови! ходіть, бики! І всі на свої місця за шнуром ішли. Лиш дійниці підкладає, сам на скрипку грає. Доки не перестане, доти корови дояться. Аби хоть кров капнула, а не перестане доїтися жодна, поки музика не втихне...
Коли мама була мала та ходила в сусідню Білоберезку за грунь до багачів Задурів - своєї фамілії, то все боялася тої хати, де жив колись упир - такий чоловік, що всі його сокотилися. Але то ще діялося за маминого діда Гриця, люди дивувалися - агій, у него корови нема (у того чоловіка - упиря), а має молоко, продає панам масло. Присокотили, а він під каглу приставив дійницю - та: Шкє, шкє! І доїть терлицю, закопану під каглою, як корову. А ті корови, в котрих забрав манну, ревуть, з очей сльози котяться безперестанку, молока нема...
Але є й такі люди, що несвідомо урочать другому, через що вівці та коровії не дають подостатком молока. А урочать найбільше, як похвалять маржину чи молоко, не сплюнуть наперед і не примовлять: Нівроку, абих вам не зурочив! На що ґазда чи гадзиня відказує: Неврічливі. Та це не кожний робить, то давні звичаї підказують застерігатися уроків. У мому селі це робиться так. Натовкти солі (памятаю ще цілицю - уторопську нашу відому світові сіль) сісти на поріг до схід сонця і хрестити сіль ножем навідлів (тилом униз), при цім заповідати:
З черленого потока вийшов черлений чоловік у черленій шєпці, у черленім сардаку, у черлених гачах, у черлених постолах, у черлених волоках, у черлених онучах, у черленім ремени, у черленій сорочці, у черленім шальку, у черлених рукавицях, у черленій крисани, з черленов сокиров, пішов у черлений ліс, нарубав черленого дерева, наколов черленого вориння, на черленій земли заклав черлену кошєру, наробив черлені стаї і загнав черлені вівці, надоїв черленого молока, пішов у черлений єрмарок, продавав черленов мірков: хто си напив - аби си розсів, а хто видів - аби осліп, а хто учув - аби оглух.
Тоту сіль дається вівцям, коровам, а тогди хоть би хто напився молока від тих коров, овець і зарічливих слів не промовив, а ще й похвалив небезпечно, то байка - не пошкодить ані молокові, ані маржині.
Маржина - найдорожче майно гуцульське. Та й не дивина, бо орного поля в Гуцульщині мало, і та земелька, що є, неохоче обробляється, більше толок, царинок на випаси і сінокоси. Від землеробства (бо то така, видко, пісна глеїста земля) здавен гуцулів здержував пересуд - нібито гріх землю пороти, бо там сидить арідник і радується, що чоловік, щовесни порючи грунт, приближує закованого сатану на світ. І головним заняттям гуцулів є плекання дихані і торгівля маржиною. Про свій товар дбає гуцул найбільше, задля неї жертвує власною вигодою, здоровям як своїм, так і своїх дітей, заховуючи на зиму добутки (приплід - ягнят, телят) у хаті помежи дітьми.
Особливо високо здавна ціниться вівця: Свєтила би си Божа овечка (а вона і на образі в руках малого Ісуса, і на престолі у церкві, випікають баранчиків з тіста на Великдень та святять), - каже гуцулка, - з овечки усе: молоко, вурда (недовготривалий сорт соленого сиру, добутий із жентиці, що лишилася після сиру, з котрого роблять бриндзу, а тому вурда пісніша і рідша - її не тримають, їдять зразу), жентиця, гуслянка (закваснене молоко), бриндза, кожух, сардак, ліжник, ще й буджениця.
Так що з овечки ґазда має добрий харч - молочний і мясний, тепле вбрання, постеління і хатній інтерєр (килими, верети, джерги).
Діди вповідали, що гуцули давно жили досить заможно. Кожний нелінивий мав побагато худоби - вистачало для себе і на продаж. А поміж ними були дукарі, що мали свої просторі полонини, де випасали по кілька соток власних овець, а в кожного найбіднішого була своя маржина, царинка, кавалок города. Скрізь по горах орудував гуцул, там чувся вільним, як козак по степах.
Описуючи життя гуцулів, польський етнограф В. Поль розповідає (Образи з життя і з натури, т.1. Краків, 1896): Увійшовши у хату, виділи ми, що ґазда був маючий, ціла одна стіна була покрита дорогою зброєю, рушницями, яничарками, турецькими ножами і кинджалами, викладеними сріблом, слоновою костею і перлами; обік висіли пістолети, мисливські роги і боклаги на горівку та молоко. Усе те висіло на килимі, що покривав цілу стіну. Про багатство гуцула свідчить також скількість ліжників, порозвішуваних на жердці перед ліжком. Ліжниками, що висіли, можна би оббити кілька хат. Та проте нелегко купити ліжник, стрільбу або коня...бо як гуцул казав: Бачите, пане, у нас люди не кохаються в грошах, і вийняв із скрині капелюх, котрий довкола був убраний перепаскою з кавалків золота! На нашу просьбу, щоби нам ґазда вистарався 18 коней, загнали його сини з близького пасовиська на подвірє стадо із 46 коней...Було і є золота в Карпатах!
З сердечністю в повітанню, в розпитуванні про рідню, маржину вяжется і незвичайна гостинність гуцулів: удень і вночі він радо прийме у себе прихожого. Хоч чужаків (лентюхів, сурдутовців), що тягаються по горах та не вміють з людьми говорити, гуцул не любить, нерадо звіряється їм, все ж пригостить і такого якнайліпше, не жадаючи плати: От дайте дитині, я сего не требую. Гостинність перейшла у повірку, що не дозволяє брати грошей за молоко, бо маржина би згибла.
Гуцул з натури честолюбивий, незвичайно вразливий на зневагу і кривду, заподіяну йому; найменшу образу довго памятає. За образу гонору часто-густо і тепер судяться, а скільки згарячу чиниться голівництва у моїх горах! Ще й понині.
Говорячи про гуцульську худібку, не забудьмо про коня. Кінь, лиш він один, здатний крутими вузенькими плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кожний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони далекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає дитину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)...Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки...Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою.
А коней позабирали до колгоспу. Прийшли трактори, авта - кіньми занедбали. І вони зникли. Тай стали гори пусткою. І мій сімдесятирічний вуйко Іван носить плечима муку, сіль із села у полонину. Бо коня заборонено тримати. Глупа із глупих заборона! Дві машини можна, а коня - зась...Коли вже минуть часи народження безглуздих законів?!
Та й коровам у колгоспі не скрізь добре. Як не дбає господар про тепло і корми, а лиш про свої кишені, то не одна десь ферма хором скаржиться Святого вечора...
Бо давно, як ще жили велети, говорили всі звірі. І в це вірили всі, і мої діди також. Не тямую вже за що, але Бог мову у звірини відібрав. Відтоді вона говорить лиш в Різдвяну ніч з Богом про своє життя, як обходиться з нею чоловік, і Тому кожен ґазда цеї ночі добре підстелює худобу, нагодовує, аби не скаржилася. Бо за безмовну диханю гріх неспасний.
А починали гуцули незле. Уміли господарювати. Найменшу можливість краю використовували досконало.
Уже говорили ми про походження гуцулів. Наука каже всяко і нічого певного. В різні часи переважали різні теорії. Кельтську, одну з давніх, ми вже розглядали. Не обійшлося, безумовно, у гуцульському етногенезі без кочових компонентів. Але дає про себе знати цілий пласт румуно-волоської культури в українських Карпатах.
Що ж відкривають археологічні знахідки? Насамперед засвідчують, що Покуття і сама Гуцульщина вже у давні епохи мали населення і початкову культуру. Знайдено тут предмети ще з камяної доби. Камяні вироби знайдено в околицях Коломиї; у Снятині над Прутом викопано кремяний ніж; у Микуличині - камяне ядро. Ніж, гачок до вудки, плоску сокиру з епохи бронзи виявлено у Слободі Рунгурській. Мідну сокиру знайдено також між Косовим і Химчином. Значне число памяток римських часів видала прикарпатська земля: у Снятині, Текучій, в околиці Коломиї знайдено римські монети. Ці гроші виорюють по горах і досі. Відомо, що із часів Траяна границі Римської держави сягали аж під Карпати, тоді римські купці заходили і в Гуцульщину, припускають, що у наших горах були римські копальні.
Сама назва гуцул також невияснена за походженням. Одні історики пробували притулити їй кочову ознаку - гуцули-кучули. Це від кучуватися - переходити з місця на місце, отже кочові. Може, тут не обовязковий кочовий елемент, а йдеться про тих же кельтів, рутенів - перемандрівників...Ще кажуть, ніби кінь гуцул турецького походження, що, може, назва гірського коня перейшла на населення. Бо ще 1793 року не згадується назва гуцул. Не здибав її професор Гакет, що обїздив за дорученням австрійського уряду наші гори; їх мешканців учений називає правдивими покутянами, гірськими русинами. А гуцула не чути... Дослідник цього краю доктор Іван Крипякевич подає здогадку, що назва гуцул швидше всього є румунська, постала із гоц - розбишака і скінчення - ул; так, певно, волохи звали карпатських опришків, з часом і інші сусіди почали звати верховинців з-під Чорногори гуцулами.
Расово гуцули, як виказали поміри покійного професора Вовка, се чистий етнічний тип, - чужі домішки дуже невеликі. Гуцули рішучо належать не до чужих східних народів (узи, печеніги), як думали давні дослідники, але до українського племени (др. Іван Крипякевич. З історії Гуцульщини. Львів, 1929 г.).
Симпатична думка. Але згадую собі ще й те, що розумний, смисловий, кмітливий по-гуцульськи здавен укий; отже, розумні, відповідно - укі, а чому б, скажімо, тим же повільним, флегматичним волохам, що посіли гори, не назвати смислових автохтонів на свій манер із волоським закінченням ул та деякими змінами вимови на волоський манер; перед у гортанний придих г, замість нашого к посередині, цокаючи, коротке к, ближче до ц. Ми ж також міняємо звук: укий, але учитися, учтивий, уцтивий, нарешті - неук, неуцтво. З таким волоським обарвленням смисливець, розумак не без ноток симпатії звучить гуцул. Сама не люблю лінгвістичних мудрацій, коли слова перевертаються, як кому забагнеться, але чому б не поміркувати, коли є до того хоч якийсь привід. Це ж не твердження, а таке собі довільне припущення. Та й чому б не придивитися і до мови, такої давньої і колоритної? Може, і там є ключі до розгадки. Самі гуцули називають себе ерстнєни, крестєни, руснаки, руські люди. Учтивий по-гуцульськи - рахманний (згадаймо тюркське рахмат - дякую), рабівник - гулавий, деколи опришок, інтриган - фаріон (?), чужий - зайдей, зайшлий пан - лентюх, шарапатка, шваб; жінка, що гуляє з парубками - подала, а відповідно парубок - джус. Той. хто грає на губі, як у гармонію - джуфо. А та ж їдальна жаба, котру в горах щось не чути, аби хто коли вживав у їду. А назви флори і фауни? А топоніми і гідроніми? Мало що хто знає, та якось і знати не хоче. Чому то так? Воно ж наше рідне. За то все кровю просякнуті гори, сполокані потоки, збарвлені ріки. Нашою кровю. Давно і за нашої памяті.
Тож будьмо укими, гей, гуцули! Трембіта, дримба, трясунки на кресани, то файно, але не за це ми укими названі. Щось і під крисанями, закосиченими павами, оперезаними золотими опасками, мусіло бути, дорожче від золота. Неукий народ не вижив би в такім камянистім суворім безземельнім краю, кудась би поруте нів на ліпше, не витримав, не викохав би свого етносу, порозсівав би та повимінював.
А в нас усе виховалося. Як у добрих газдів.
Ламав собі голову над Гуцульщиною не один вчений. З 1739-го по 1815 роки вивчав нашу природу, етнографію, історію професор Львівського університету природознавець, згадуваний уже Бальтазар Гакет. Усе життя! З юних літ і до смерті. Десь, певно, є його праці, видані в Нюрнберзі. Але моєму поколінню то ще не доступне. Ми ще не заслуговуємо, не доросли того знати...
У 20-30-х роках XVIII століття оглянули цей край і описали польські публіцисти К. Мілєвський і К. Вуйціцький. Через сто літ це зробив досконало галицький просвітитель - вчений і письменник Іван Вагилевич. У 1835-1839 роках Гуцульщину досліджував його сподвижник Яків Головацький.
Не такі вже ми бідні, як відторгнуті, відтручені в глухий кут від світла! Мали ж і свого історика-літописця наприкінці XVIII - до половини XIX століття. Це Петро Іванович Ступницький, народжений 1797 року таки в гуцульському, споконвіків солеварному селі, що було за то й містом - Уторопах, звідки родом наш сучасник, мій Друг, чесної руки і чистого сумління поет, багатостраждальний Тарас Мельничук. Невичерпними залежнями солі та навіть лиш цими двома іменами мало би бути уславлене це найдавніше гуцульське село. Сіль, літописець і поет. Це для одного поселення немало. Все життя літописець Ступницький провів у сусідньому селі Брустурах, де в 1886 році помер. У фондах колишнього Державного музею народного мистецтва Гуцульщини була його мемуарна книга про перебування, козацтва на Буковині в 1771 році. Писана 1825 року, Друга - Памятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах, - де в хронологічному порядку наведені дуже цінні історичні відомості про найважливіші події на Гуцульщині, в Галичині з 1671-го по 1849 рік. Повинна зберігатися у Коломийському краєзнавчому музеї.
А подвижницька праця видатного українського етнографа, фольклориста Володимира Гнатюка (лише 9 тисяч записаних ним гуцульських коломийок!), томи історико-етнографічних досліджень, виданих і залежаних у темницях!..Майже кожне літо (1898-1915) він проводив у Криворівні, де вивчав гуцульську духовну і матеріальну культуру. І вивчав, і дбав про їх розвиток.
З усіх цих джерел випливає, що назва гуцул на письмі зявилася в 1816 році. Чому? А най уже скажуть нам молодші, укіші.
Були ще й інші дослідники. Учитель Лука Гарматій (1866-1924) - про нього хочу розказати осібно, бо це приятель мого діда Микити Влада, через нього я й взялася за оцю нежіночу тяжку працю. Знавець гуцульського побуту, звичаїв, фольклору, розтіцький священик, свояк Юрія Федьковича Олекса Волянський .(1862-1947), що допоміг Володимирові Шухевичеві матеріалами про народні промисли. Голівський учитель, етнограф, освітянин Петро Дудєк (1882-1958) записав багато пісень, казок, колядок, народних звичаїв. Ще один посібник В. Шухевича - фольклорист, культурно-освітній діяч Дмитро Єндик (1869-1952) учитель із сусіднього з Розтоками села Тюдева. Він збирав фольклорно-етнографічні матеріали, а його дружина - відомості про народну медицину та гуцульські вірування.
Цей список можна би продовжити. Але справа не в цім. Погляньмо, скільки Гуцульщина мала одержимих дослідників (з-поміжних і нетитулований наш сучасник - відомий краєзнавець Петро Арсенич), а де всі їхні праці? Чи хоч одна гідно видана за радянського часу? Кожному знайшлася якась гана, ярлик, тільки б не пустити між люди їх історію. Така доля нашого українознавства. Скинемо все на часи застою. Але і в час гласності не дуже квапимося випускати книги на волю, най би ще там полежала який рік, як уже пролежала вік...
Прикро щоразу відкривати уже відкрите і заховане як навмисно. Кому би не хотілося знати про княжі часи у наших горах. Бо в селах над Черемошем з люстрації королівщин (опису державних земель) з 1565-1566 та 1570 років подибуємо прізвища: Хомчич, Хведич, Ковалик, Гримак, Босак, Братан, Тапчин, Власин, Теченя, Юрченя, Думка, Медвідь, Обух, Боклаг, Смук, Головка. Всі прізвища в реєстрі чотириста літ назад українські. Дивно, що нема прізвищ на -як, -юк (Ганцяк, Гарасимюк), що найпоширеніші тепер серед гуцулів. У деяких, поданих у люстрації, прізвищах відчувається чуже походження, але різко виражена етнографічна приналежність - Угрин, Волошин. Це зауважує і доктор Крипякевич.
У цих селах цілком відсутні на тоді польські, єврейські, німецькі прізвища. Вони згадуються поодиноко лише у двох містах над Прутом - Снятині та Коломиї. І це пояснюється тим, що євреї починали брати у свої руки оренди мит, млинів і коршем, але це був тільки початок.
А головним заняттям населення було скотарство. Там за Коломиєю, - доносять нам урядові записи 1565 p. - є досить лісів і пустинь, в яких люде з ріжних сіл пасуть вівці і свині цілий рік, особливо як зродиться жир (букове жирне насіння. - М.В.) на буковині; роблять там собі кошари, себто обори(!), на помешкання. А звичайно там пасуть вівчарі з таких сіл: з Ланчина, Печеніжина, Ключева, Сапоровського (Шепарівець?), Лючої, Березова і з інших шляхетських сіл. В іншому записі: У тім Снятинськім старостві є великі ліси до границі волоської й угорської, де з гір течуть ріки Черемош з іншими великими ріками. В тих лісах є дуже багато буковини, ялини й іншого дерева, на котрому буває омела; як на буковині зародить жир, заганяють із посторонніх сіл шляхетських і староства свині на пасовисько і роблять там собі пастухи кошари для худоби й там проживають; з того буває велика користь.
Податкові описи 1515 року подають відомості про кількість овець у різних селах, що свідчить вже на тоді розвиток вівчарства: у Березові-Горішнім - 100, у Березові-Долішнім - 250, у Лючі - 200, в Делятині - 150, у Микуличині - 200, у Печеніжині - 200, у Уторопах - 100, у Пістині - 200.
Небагато? Але ж і села ці молоді, з невеликим числом родин - від 10 до 50.
Там, за Коломиєю, в роках 1420-1460 одна по одній виринають оселі - чи справді нові, чи вперше письмово згадані? - Печеніжинці, Ключів, котрими спершу володіють галицький делян Іван Коля, а згодом українські шляхтичі Олекса та Василь. Над рікою Рибницею згадуються Рознів (Рожнів) і Рудники. Це в куті між Прутом і Черемошем - звідси Кути, Покуття. Село Кути також записано над Черемошем, коло нього Рибно - на них мали привілеї ще від Ягайла сини Жиінмонта Бєняги та Індрих. Але десь поміж цими селами значиться село Здвижин чи Звижин, якого тепер нема. Може, то нинішня Слобідка? Вона на тім місці. Далі під горами є Косово (Косів). Поскільки це вже давно знаний центр гуцульського народного мистецтва, варто на Косові зупинитися докладніше.
Спершу це було село, а в 1579 році уже записано два священики у Косові - один в селі, другий у місті. І в наші часи є село Старий Косів коло райцентру Косів. Село Косів спочатку належало до державних земель (королівщини), а 1424 року відомий з історії князь Свидригайло, що дістав від брата - короля Ягайла частину Галичини, подарував Косів волохові Максимові або Владові Драгосиновичеві. У Косові є монастир (і тепер є Монастирище), при границях потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, Дубина (славна дотепер косівська Дубина!), пасіка, обочини гір - видно, як широко розлягався Косів. У 1472 році тут була уже соляна копальня. На початку XVI століття Косів переходить до рук шляхтичів Марка та Максима Шумлянських. Десь близько 1570 року постає Косів-місто Початок дав йому снятинський староста Тенчинський, який посадив містечко (гарно сказано, як про дерево), що мало зватися Риків.
З доброї волі старости у місті побудувалися 60 господарів. Але місту не пощастило - упалося в погані руки пана Язловецького, який казав своїм слугам розметати містечко. Згодом Косів було відновлено. І добру славу рознесли про нього коломийці не лише галицькі, а й київські, лівобережні - по всій Україні.
Можна здогадуватися, що людські осідки опанували наперед родюче пониззя Прута, а звідти посувалися поволі долинами Бистриці, Прута і Черемошу у глиб гір. Гори вабили багатством жиру у букових лісах. Ще за моєї дитячої памяті школярі збирали восени смачні зерна букового жиру, там же, в лісі, ми його лущили і поїдали. Жир давав ситість повоєнним зголодженим дітям, але від нього сильно боліла чомусь голова...Притягували також багатства незайманих полонин. Сама назва підчорногірської полонини Дземброня - може, найдавніша серед топонімів - десь із тих ще часів, коли у нашій мові були сонорні звуки і казали дзембр замість зубр. Збереглися свідки давніх укріплень: Город під Косовим, Городище за Брус-турами, Городище коло Іспаса, Городище поблизу Тюдева. Від монголо-татар чи ще раніше зведені? Є ж і Татарський потік, або Кривавий потік, що не доходячи Сокільської скали. Кажуть, що ординці заповнили своїми трупами той звир і не вода, а кров чуріла потоком у Черемош, але далі в гори так і не пробралися.
Але то було пізніше, а ми говоримо про княжі часи. Шкода, що українські історики мало про Гуцульщину згадують. Навіть Микола Костомаров, описуючи князювання Данила Галицького, не переступив туди за Коломию.
По занепаді Галицької держави (1340 рік) Гуцульщина і Покуття по самий Прут перейшли швидше всього до молдавського воєводства. Аж через півстоліття - до Польщі. Бо ж серед осель Гуцульщини особливу увагу привертають села з чужими назвами, та хіба тільки села. Скажемо ширше - топоніми; Брустури, Акришори, Смугарево, Рипа, Грегіт, Грона, Кичера, Горган, Копилаш, Кукул, Ладескул, Магура, Прокурава (рідне село поета Василя Герасимюка), Ротукдул, Шешори, Шипіт і багато інших. В багатьох назвах явно волоський присмак: акрішор - кваснуватий; брустуре - підбіл; копілет - парость; кук - зозуля, кукул - самець зозулі; гарган - горб; кічіра - іней, мороз тощо. Все це безсумнівні свідоцтва колишньої румунської колонізації.
Румуни, або волохи, як їх називали, напливали в гори, як туман, кочуючи з чередами овець. Вони займали полонини. Власники цих полонин були ще безпорадними на необжитих висотних обширах, і охоче дозволяли волохам загосподарити свої землі, пускаючи на полонини цих досвідчених пастухів, знаменитих скотарів. Волохи вибирали собі місце і лише сплачували власникам полонин податок бриндзою, вовною, шкурами, баранами чи вівцями. Багато всього волоського - від горіхів до убрання і танців - прижилося назавше в цих краях.
Волоська колонізація почалася, очевидно, під кінець княжих часів, коли волохи взялися займати північні схили Карпат (і тепер часто кажуть у нас на Буковину - Волощина, волоський бік). Але першим по імені з волоських колоністів відомий згадуваний Влад Драгасинович з 1424 року - можливо, якийсь мій далекий родич (влад - по-волоськи господар, власник; був господар Молдавії також Влад). Цей волох Влад, окрім Косова, володів ще і полянами Березова та далекого гірського Жабя (серця Гуцульщини, тепер селища Верховина). Отже, Жабє уперше згадується тільки як поляна в 1424 році. Близько 1500 року (дехто вважає, що значно раніше) згадуються Довгополе, Вижниця і мої Розтоки (давно писали Ростоки і вважалося від росточене по горах на кільканадцять кілометрів село чи від ростеклих Черемошу і теплиці-головиці довкруг села - перед мяким т дзвінкий звук не вживали).
В податкових описах 1515 року значаться села Стопчатів (що дало нам славного поета і іромадського діяча Дмитра Павличка), Уторопи, Пістинь, Микуличин. В 1565 році зявляється урочище Тюдій, ще не село.
Французький інженер Боплан уперше докладно подає топографію України близько 1650 року і заносить на свою карту гуцульські села Зелене, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, багато підгірських осель.
Якщо про годівлю свиней (тим же буковим жиром) є відомості тільки з-над Черемошу, то бджільництво було розповсюджене як на Покутті, так і в горах. У Рожнові записано 360 пнів, у Кутах - 210, Здвижині - 130.
Хліборобство не дуже захоплювало моїх предків. У гірських селах сіяли хіба що овес, бо ним платили і данину. У Рожнові (де більше рівного поля) були вже горох, просо, навіть жито і пшениця. А під Снятниим і Коломиєю, ще ячмінь та гречка.
І жодної згадки про кукурудзу - такий потім невідємний, ба головний хлібний продукт гуцулів. Ця королева полів тільки що перейшла з Америки до Європи, її ще не всмакували, а до Карпат ще просто не дійшла.
Згадуються перші млини, звязане з вівчарством ткацтво. А поскільки ткали ліжники, то їх і валяли у водних млинах: 1471 року - у Княжім, 1515 року і в Делятині, пізніше - у Рожнові, уже при мені у Яворові, Соколівці.
...Так мені закортіло, сама не знаю чого, на цім місці передати вам один цікавий лист. Мoжe, сухе письмо статистичне приїлося і душу потягло на обпигри, на волю. А може, і доречно тут відкрити лист, подарований мені сего літа щедрою рукою голівського учителя - збирача народних перлин Михайла Івановича Савчука. Це письмо Олександра Олеся з Криворівні до дружини, датоване 1912 роком:
Сьогодні я пережив буквально сон. В Криворівні був Храм. З усіх околиць, з найвищих гір зійшлися люди на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош.
Гуцулки ходять і пишаються своїм дорогоцінним вбранням. Горді гуцули в орлячих і страусових пірях залицяються до дівчат. Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини (підкреслення моє. - М.В.), що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси...Скільки цікавих людей я пізнав...Коцюбинський, В. Гнатюк з родиною, Крушельницький (директор гімназії і драматург).
Цими днями їду на дарабі аж до Віжниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпечна і надзвичайно цікава.
В дідовій хаті я бачила збляклу фотографію: на дарабі, окрім замашних керманичів у широких ременях, була купка якихось людей у білих капелюшках; убрані були не по-нашому. Хто то та хто - марно допитувалася я в бабки. Ет, літніки, - відмахнулася бабка непоштиво щодо тих чужих людей. Бо везти дарабу крутосхилами гірської ріки - не така вже забава цілком безпечна. Що-що, а смертоносних загат вже я, дочка і внучка керманичів, на виділася з колиски. А скільки топилося, послизнувшися з талби? А каліцтва - нога потрапила межи дерево...Тому цікаві гості, що упросилися на дарабу, сприймалися іронічно: тут скрутно, а їм дурішки...
Як нині бачу збляклу фотографію. Якби то знатті, приберегти її: може, там під котримсь капелюшком упізналося б тепер обличчя тих двох великих синів України, що вона ними ще й не мала коли натішитися - все не ті часи були... Один назбирає поетичний букет з гірських чічок На зелених горах, другий видивиться гуцульську душу і закарбує у Тінях забутих предків. Дибаю їх слідами...
Але до чого все-таки навела я лист Олександра Олеся. Згадала; щоби підкреслити, що панщини Гуцульщина таки не зазнала! От ш,о хотілося і треба сказати.
На маленьких кавальчиках орної землі, розкиданої по гірських селах, що можна було насіяти? Що з тих селян взяти панамі. Що правда, архіви зберегли хроніки королівщин, де докладно означені селянські обовязки і ще раз потверджено, що в наші гори не зайшла ще тоді панщина (майже 500 років тому). Селяни не виконували ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок в натурі або грішми, а най більше довозили дрова до староства. Так у Кутах, Здвижині і Рибні (тільки рівнинних селах межи горами) платили щорічно по 3 куниці, 8 чверток вівса, 2 сири, 2 курки. Вівчарі давали від череди одного барана, гуню або ліжник, сир і попругу. Від бджіл давали десятину, від свиней - двадцятину, від волів раз у сім (пізніше в пять) років десятину; від кожної хати плачено подимне - 2 гроші; ціла громада давала ялівку, фаску масла, по курці з хати. Кожен господар мав довезти до двора у Снятині по два дерева і матеріалу на посуд. Були ще й такі незвичайні податки: як чоловік прийде з Волощини або з іншої сторони і хоче замешкати в якому селі, платить лисицю або 1 злотий - це зветься лисичне; як хто відходить - дає 2 злоті виходного. Як дівка йде заміж у своїм селі, дає поєм-шини або поклонного до замку 6 грошей, а урядникові . - рушник: а вже як іде до чужого села, то платить 2 злоті; як до волоської землі - платить ще дорожче, той уже, хто бере її, - злотих 3 грошей 6, це зветься розпуст. Ось такий запис із хронік: В тім краю Русь своєвільна з якої-небудь причини не хоче мешкати з жінкою, або також жінка з чоловіком, - той, хто дає причину до того, платить 3 злоті. Видно, розлучалися і тоді. Правда, рідко. То було гріхом. Ще в Біблії сказано, що той, хто відпускає скою жону, всі її гріхи (гріхопадіння) бере на себе. Так ідо в біблійські часи не обходилось також без розпаду сімї...
Але вертаємося до гуцульського господарства. Навіть щорічні народні календарі стверджують, що гірські газдіуства ни є добрі для саження городини і сієння сюбини. Уни тимунь ни є добрі для різного газдіуства, що тут тєжка і камениста земня, великі слоти, стрімкі обочі і заостре та застудене підсонє.
Смачна мова, чи не правда?..
І хоть гірська земня й підсонє не є досідні на рілю, то однако тут дуже добре можна упраулєти царинки, пасовиска і полонини. Досліди, переведені у західних Карпатах, виказуют, що усі грунта положені понад 500 м над поземом моря, ни надаютци під збіжє, але за то царинки, пасовиска і полонини можут дати дуже добрий дохід. Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти що ни знают ходити і управєти єк си належит свої земні. Та й ни знают, єк то так повести своє газдіуство, аби си уно оплачювало і було жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеція, Норвегія дают нам єкнайліпший примір.
Швайцарский верховинец виковау свий маєток на ледах і скалах, а шведский селянин на студених земнях та каменистих дійшоу до такої культури, що ни поустидаєтци навіть найурожайнішої землі.
Цей календар, люблений в кожній хаті, не обійшовся, як і всі решта, без руки гуцульського просвітителя - посла до сойму, головчанина Петра Шекеряка-Доникового, тою самого, що приятелював з Гнатом Хоткевичем, був одним з найталановитіших акторів Народного театру, мудрим і шанованим господарем, лікарем, порадником на всі гори - взірцем краю. Він укладав добрі календарі на щорік запашною, як смеречина, соковитою говіркою. Так розмовляли і тепер говорять люди, що спервовіку замешкали навколо Жабя, того самого, що його поляною дістав від Свидригайла 1424 року волох Влад Драгасинович; того самого Жабя, що по сей день вважається гуцульською столицею, хоч перейменували його в 50-х роках бездумно-пусто на Верховину...Верховина - то все, а Жабє - серце її. Тут і відбувся перший Всесвітній фестиваль гуцульського фольклору 1991 p.
Що ж вселяв у душі землякам Шекеряк?
А то, що треба вірити, що ми із наших гірських маєтків при завзятій праці та відповідних знаннях потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у Швейцарію і то ни з помічю других людий через ріжні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу.
Від віку горєне займалися випасом рогової маржини і овец та прєтансм бриндзи і лісовоу роботоу, А коли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти і їх розвивати та уліпшувати.
Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, пасовиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля маржини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу - це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно.
Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності.
- Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них.
Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати у Західних Карпатах, аби їх примір і досвід послужиу і нам у праці. -
Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?..Йдемо далі за радником: Приступаючи до поліпшення гірського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. - М.В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту.
Ой приносить!
Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. - М.В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газдіустві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відгороджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у старім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно (за) значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лісі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках.
Щодо права власності!, то у горах розружнюємо грунта, єкі є приватним добром одиниц або спіувласностеу кількох ци кільканацітьох ґазд, і через них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, камаральні. Газдіускі обставини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо буду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то приватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних.
Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними статутами та приписами. Це відноситци і до держауних грунтіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швайцарії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, приписи пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів.
Установити висоту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш акурат тілько, кілько си там годно добре випасти. Гуртові - спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіуних - гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати.
Не буду цитувати далі Гуцульський календар. Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І якби їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці.
І ми би через стільки літ! - не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу.

  

  
СТАТИСТИКА

  Веб-дизайн © Kirsoft KSNews™, 2001