Влес Кнiга  Iсходны словесы | Выразе | Азбуковник | О памянте | Будеславль 
  на первую страницу Весте | Оуказiцы   
Марія Влад. Мені кажуть гори
от 10.05.03
  
О памянте



Отже, тирлич жовтийМені кажуть гори: ти важиш на велике. Я знаю. Але мушу. Бо це в горах є, і воно було спервовіку. І коли вже мене також вродили гори і дали мені пюро в руки, а не голку, веретено чи ткацький човник, то я повинна, врешті, розказати гуцульський світ людям. Той світ у мені. Боже, поможи мені у моїм тяжкім здвиженню. Най я не родимий письменник, але чую, що ношу в собі багато, воно мені дано, то що маю з тим діяти, най би мали люди. Може, роблю свою справу невмінки, але дуже дбаю, не ярмаркую, а двигаю і тому дуже мучуся. І мушу думати, що тільки мені це отепер випало зробити. І готова відповісти за кожне мовлене слово у третій день по писанію і нині, і прісно...І, може, буде мені хоч десницю прощено. Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій підношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія. Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, більше ніде...Отже, тирлич жовтий - Gentiana lutea - знана в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? - журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячковій, лиходій, лихоманник, маточник...Але наймилозвучніше - перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта свічечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган...Знаєте, про що я думаю?..Думається, як дихається - думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полотно тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівненько, густо...І все ж мої гадки про єдність природи. Недавно написав мені доброго листа мій друг із Праги син Олександра Олеся - Олександр Кандиба, про самітність, і лиходійництво, про зранену душу: У нас усіх уже болить душа...Але ж звіря не скаржиться на свої страждання...Звіря ні, а ми? Ми дуже метушливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків споживаємо навгад: убє чи вилікує? Хіба звіря так робить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає собі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмовні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вживають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки самі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, лагідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в киплячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Мирониха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще не такі чудеса творила. Фурівка були знана у горах ворожка. До тієї ішли без жарту: помагало її ворожіння, Мене посилали не раз до Фурівки, і я докладно памятаю усе, що вона щоразу робила і як приказувала. Уже до чого, до чого, а до пустого, як казала моя мама, память мала я добру. У напівтемній хаті Фурівки було все утаємничене: і жердки з часником, уплетеним у вінки, і бербениці з травами, бочечки, дійнички, гарчики, коновки - все повне чарів. Рій віть кочерга, коцюба і лопата були особливі і по-своєму припиралися. І затра у глибокій, як печера, печі (чуєте - печера і печі) не так звично горіла: поління палало, потріскувало і викидало ворожці вуглики до обснованого чорним дротом кругленького горнятка. Вона дотикалася носом того горщика, звідти присвічували вугіллєчко, і очі бабині блищали в темній хаті, як зорі за шибами. Я прикипала у запічку і не змигала з ворожки. Я так зчаста бігала до неї із маминих та з бабиних потреб (а дуже у ворожки вірила і моя друга бабка Митусиха - жінка діда Микити; мама каже: корова хвостом махне, а вона уже біжить примовєти...), бігала я до ворожки і з причин чиряків, больф, набоїв на босих ціле літо і осінь ногах, з простуди, рожі, болів живота (а ми безнаглядно їли все: від зелених молодих паростківхвої на смереччі, завязі вишень, груш, яблук, слив до глею, що синювато вкривав дно потічків, ми навіть їли клей на вишнях і букове листя...). Тільки щось комусь, чиїсь (сусідській чи нашій) худобині не так - я вже у примівки. Фурівка любила мене по-своєму. Вона, правда, нічого не промовляла, окрім своїх точних наук, але по її очах і жестах, котрими вона зустрічала і випроваджувала мене, видно було, що я їй не перешкоджаю в хаті. І я сиділа, кілько було можна. Відтак біжу лугами уже у присмерку, аж ноги порозгублюю поза корчами; дихати не дає - лечу почерез будяки, кропиви, папоротники і мідівниці, птахом переминаю болото, кладку і перелази...Залітаю до хати (а по дорозі говорити заказано, бо не помогло би) - уміло все викладаю: і з пазухи, і з голови - оце так, оце отак. За це мене трохи сторонилися домашні і поза очі називали відьмиця, але баба Митусиха побожно позирала у мій бік - корові помогло, припустила вечірнє молоко. Я ходила на голові з радості, перевертала посуд, стільці, відерка, штурхала невмінки сестер і добре діставала від розбишакуватого маленького брата Колі, що мав мене за свого їздового коня. Зрештою, щось перепадало від мами, а деколи й пару пасків від тата - лягала заплакана, але невсупокоєна, нєостуджена від тої, нам з Фурівкою знаної ватри, з того обшитого дріттю горняти. Моя душа світилася з того задимленого черепка і цілу ніч гріла-зігрівала увесь світ, зірницями розсипана з Фурівчиних пригорщів (горщик, пригорщі!) понад ним, зболеним, струдженим. Я легко злітала понад нашою хатою, над бабиною Миронишиною, широко винираючи руками перед себе, сягала крутосхилу Шварват, а відтак і Сенів, вище - над Меневлогами і Сокільським - ого, я десь уже далеко-далеко, куда і хмарам зась. Сплю собі, одним боком постеливши овечу джергу, а другим боком цеї-таки джерги укрившись; я то собі сплю, а душа літає, душа моя не така маленька, як я, її не набєш, не скривдиш, не досягне будь-хто - вона має крила. У прошака Митра була зла бола. Баба Митусиха казала обминати Митра, бо то гой, щезби обмарив чоловіка, тому так деколи мече єго дземлі, бє ним, переверне очі, тогди Митро нічого не розуміє, то треба, декотрі казали, пустити хорому крови з-під мізинного нігтя, терти єму руки і голову і сипати на него студеної води (виразу лити у нас нема); мізинний палець зігнути, згадурали інші, і тиснути моцно, перетягнути на друге місце - казали треті; ліпи не вольно кликати по імені. Що вже не робили, коли ріжнянському Митрові ставало зле - а ним било і метало. Давали в руки свічку від мерця; обкурювали зіллям, свяченим на Маковея; підкурювали волоссям з умерлого, що лишилося на гребені; підкурювали петелькою, що нею вязали ноги умерлого...Не помагало. Його кидало все май згуста, як перед тим. От якби підкурити мотузом від повішеника...Та аби зразу; як чоловік здоров та дужий, а єму зробиться студено, тіло єго задеревіє і трясе ним, то щезник так ним кидає. Такого - кладуть у постіль, навалюють чим, підкурюють ладаном, дають пити ладан у молоці, миють свяченою водою. Такий чоловік, що єго тота слабість находить, мусить мати при собі кедрове зілля або носити свячену воду, що їй уже 12 років, або миро із церкви. Зіллє варить і пє, обмиває ся ним, а другий хто перевертає на собі убрання і несе воду з того умиття під вивороть, або там, де сходяться три плоти, або на роздорожище; судину з водою кидає наліво і втікає щосили, бо то би лапнулося єго самого...Всіляке казали і пробували, а Митра метало і трясло. Я (ще не школярка, але вже по війні) пішла до Фурівки, бо жаль розривав дитяче серце на дрібки за кожним стражденним припадком бідака. Розказала.
- Е, то лихе, - каже Фурівка.
- Як лихе?
- Та же, зла бола: зараз примовимо і здоймемо це з него, - так легко прорікала, як і робила. Кожне словечко, кожен порух уст, рук затямувала тоді. От убийте - не скажу, в чому вона була вбрана, а як дивилася, коли біду вигонила з людей і маржини, як говорила - все до крішки затялося в мені. Як нині виджу - сіла над головкою часнику (уже давно не ховалася від мене, а то, певно, треба було від стороннього ока приховувати), тиче у кожен зубок злегка иглою і примовляє:
Вийшов золотий чоловік із золотої церкви і йшов на золоту гору у золотім убранню і здибав (імярек), паде він на коліна і просить золотого чоловіка: золотий чоловіче, прошу тебе - вижени з мене злу болу! Бере золотий чоловік (імя) за руку і веде перед Пречисту Діву, аби вона йому сказала, який є лік від злої боли. Пречиста Діва дала єму золотий меч, золоту трембіту, золоті долота; погану болу золотим мечем вирубав, золотими долотами видовбав, трембітами витрубив; погану болу болючу, колючу поніс лісами, каміннями, щезла - пропала дурна бола. Бере (імя) золотий чоловік і веде перед Господа Бога; взяв Господь Бог (імя) за праву руку, Сус Христос за ліву руку, повели єго до святої церкви, завели в один бродок по коліна, у другий бродок по пояс, у третій - по шию, обмили від лихої боли, завели до святої церкви. Засвітило сонечко в личко, а місяць в потилицю; взяв Господь Бог фустинку, обтер від злої боли - вона попустила чоловіка.
І, можете не вірити, - попустила.
Настали тяжкі часи злої боли для всіх - то позичками трясло, то насильним колгоспуванням і розкуркулюванням однокінних та однокорівних, то тягали невинних селян за звязки із бандерівцями, били, катували за кавалок хліба, взятий у бідняцькій хаті лісовими, що могли зявитися на порозі нині в тризубах на смушевих шапках, а взавтра в озорених пілотках і омедалених шинелях.
Стало чорно. Не до ворожок і примівок. Боялися одні одних і своєї тіні. Від цеї злої боли певно що не було ліку у жодної ворожки. І Фурівка відійшла, як відходить осінь з-перед морозів. Узимі зозуля не кує. І черешні не цвітуть під снігами. А жаль, бо вимерзли народні вірування, віками спрактиковані засоби.
Тому кіт, і пес, і кінь, і корова знають, яка ростина від якого болю. А нам нема того знаття. 0т коли би звірі та знов заговорили, багато чого би людей навчили. Бо одна земля нас держить, одна лікує; одна і та приймає.
А я вам ще хочу нагадати із Фурівчиної і своєї памяті кілька відвернень недуг. От пострів. Це, я так собі тепер думаю, неврит. Гуцули боялися цеї слабости, бо вона могла відобрати руку, ногу, викрутити рот на потилицю назавше. Від постріву народ мав люту примівку: Святий Отче Николаю, святе Непорочне Зачатє (тут згадати би якнайбільше свят в року аж до Николая зимного)!
Пострів колючий, пострів болючий! Ци ти си став з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу тебе викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Пострів болючий, пострів колючий! Викликаю Тебе із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йди собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є девять когутів перваків, девять котів перваків, девять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!
Або ще нічниці. Як чоловікові, що умре або згубить гроші, посадове місце та забанує за тим, з того не може спати, бо єго нападають нічниці (по-вченому - visiones et haluti nationes). Приступає до него така вмерла чільидина, єка до него має жьиль або сама за ним тоскує. Треба йти зачерти із 9 керниць по 9 раз води з кождої, накласти ватри кресаної і по 9 раз відгашувати вугльи. Відгашене вугльи взяти з-поверх води, покласти набік, укрити платиною, а води напитиси, умитиси нею руками навідлів (навиворіть) і так примовлєти: щоби це у мене так пропадало, єк щезає роса від сонця увечір і рано до схід сонця. Воду з того миття висипати на роздорожжю або там, де сходяться три плоти, і утікати, не обзираючися.
Отака ворожка. Не знаю, що сказати про все це тепер з мурів багатоповерхових камениць, але мама вповідає, що коли тиф по першій світовій війні забрав у неї всіх дорослих братів (їх усіх було чотирнадцятеро, мама з найменших) одного за одним, так що в двох кімнатах довкруг стін не вистачало лавиць для катафалків, то бабка Мирониха витрималася на цих народних молитвах, інакше їх не назвеш.
Не можна сказати, що давно у горах люди хворіли більше, як тепер. Та хіба лише в горах! Здоровий спосіб життя, незаражені повітря і природа давали довговікий пожиток тілові і душі. Але дощі, вогкість, мраки все ж спричинювали простудні недуги у жителів гір. Я змалку мала гостец. Що то є? О, то найпоширеніша хвороба у Карпатах. Тепер я вже знаю, що то артрит, навіть ширше - кологенне захворювання через порушення обміну речовин.
Це тяжка хвороба, бо вражає поступово усе в організмі. Гуцули точно мали визначення цього прикрою недугу і знали йому лік травами, примівками. Одна з найзнаменитіших примівок, що її чуло і старе, і мале в моїм краї. Але наперед про трави. Засушений підбіл (Tussilago farfara) парять водою і прикладають до бульб (міхурців), що, бувало, у мене по тілі цей гостець викидав; потім лікарі сім літ пробували зробити це засобом хімії, та затруїли кров, і це вже був подарунок нашої медицини назавше. А підбіл помагав без шкоди. Ще, бувало, клали морське порося (Cavia Cobaya) на болюче місце - кнурик забирав гостець. Миються, прудяться у парі живокосту; прудяться у виварі хобзи із сіллю; натирають опухлі місця борсучим або ведмежим салом (де того тепер дістати?!); пють відвар із смерекового гистівника - плоского вершка з гушмою суччя.
Ще є отака цікава примівка від гістця з відгашуванням вугля: Боже, поможи мені примовити, усе зле заклєсти і замовити. Хоть єс болячка, хоть єс скуса, хоть єс гостец сухий, хоть гнилий, я всі ці горесті-болесті колючі-болючі визиваю, викликаю з голови, з-під голови, з тімя, з-під тімя, з очей, з-під очей, з носа, з-під носа, з рота, з-під рота, з шиї, з-під шиї, із вух, із слух, із потилиці, з-під потилиці, з плечей, з-під плечей, з грудей, з-під грудей, з печінок, з-під печінок, з кишок, з-під кишок, з сімдесєть суставок, з крижів, з-під крижів, зі стегон, з-під стегон, із колін, з-під колін, із литок, з-під литок, із котиків, з-під котиків, з плеснів, із-під плеснів, з пальців, з-під пальців, з підошвів, з-під підошвів я все зле, все лихе визираю, викликаю із сего хрещеного, пороженого, молитвенного (імярек). Йди собі там, де пси недобріхують, де кури недопівають, де люди не бувають, де си служби не правє. Даю тобі курку з курьити, кітку з котьити, свиню з поросьити, качку з качьити, гуску з гусьити! Йди собі, бери собі, неси собі в сині моря, в глубокі потоки, там ти будеш піском пересипати, у воді си купати, в лист си завивати! В гіллю си колиши, а сего пороженого, хрещеного, молитвенного (імя) чистого в здоровю лиши! Йик тьи найшло рано, рано тьи відсилаю, йик тьи найшло в обіди, в обіди тьи відсилаю, йик тьи найшло в полудни, в полудни тьи відсилаю, йик тьи найшло двечеру, у вечір тьи відсилаю, йик тьи найшло в завльиги, в завльиги тьи відсилаю, йик тьи найшло досвіта, досвіта тьи відсилаю.
Я тебе відсилаю пйитьми пальцьими, шестов долонев тьи заклинаю. Йик тьи відтепер здогоню, золотими мечами тобі голову здойму; буду тьи псами перваками травити, котами перваками драти, сокирами рубати, косами косити, серпами жьити, граблями розгрібати, віниками розмітати! Цур з хати! Пек тьи! Скапай си і страть си; моци не маєш, краси не спиваєш, відкис прийшов, туди си назад обертай!
Виговоривши цю примівку, Фурівка обдувала мій примівник три рази та й казала: Не моїм духом, але Божим! Най Біг даст на вік, та й на лік! Скачи здорова!
І я скакала, мало гори не перескакувала, бо здоровя уже прибувало, а попереду був ще вік, цілий вік мене ждав! І душа моя шепотіла, повторювала і своє чинила...Скажіть тепер: могла я не складати вірші?..Маючи уже все це, чуючи і знаючи, ввібравши у себе намість вигнаної хвороби у кожен закуточок з уст примівниці народну таїну, високу поезію. Та мене, хоч би якою народжено, але заново перетворено, перемішано, перекроєно оцими словами, чародійствами.
І часто думаю. Якби не відірвалася від смерекового гілля, якби не поїхала в світ, якби ж то, якби...Як би я багато вміла, могла! Може, навіть здолала би найтяжку науку життя, що так не дається найспосібнішим учням. Я би її гризла, а так вона мене гризе, догризає...Мені дано було понад усе, почерез все пройти легко, просто, як слову крізь уста, як блискавці крізь хмару. Я ж і родилася у неділю пополудні в кочергах. Не знаєте, що це в кочергах?
Та то в гуцульській хаті кожен кут має свою назву: коло мисника, коло вишнього вікна, коло постелі і в кочергах. Там у тім четвертім куті стоять пані кочерга з панею лопатою і панянка коцюба з паничем віником. У народі кажуть: котре родиться в неробочу днину, та ще пополудні, та ще коло сміття, то вже з него нічого не буде - пустіше пустого. І коли я дубовими пальченятами тримала иглу, а трепетовими долоньками веретено і воно раз по раз вислизало з рук, мама допікала і нагадувала - де і коли я на світ зявилася. Зато до книжечки мене тягло не менше, як до Фурівки. А ще я була добрим пастухом. Ліси, луги, дзвіночки в овечок на шиї і книжка, що має мені відкритися, - чого ж можна було ще жадати...
В гуцулів двояке було ставлення до книжників: їх побоювалися, але не шанували. Бо то не до господарки, не до ґаздівства. Та ще коби хлопець, а то дівчє! Господи! Де ви виділи, щоби з такого щось добре виросло. Чи воно впряде, чи вшиє, чи повибілює, чи витче, чи спече...Гола-голодна буде твоя доля! Колись я так затято денно-нічно читала (вже підлітком), що мама розпачливо закляла мені: ліпше би той утопився, що має тебе взяти!
Може, в недобру хвилю закляла. Хоч яка мама зичить зла своїй дитині?..
Але то є ще й доля. У кожного своя. Кажуть, вона дається. Якось по зірницях вичитували долю ново-вродженому. Не памятаю, хто вже розповідав, що давно, за Австрії, коли ще жовнір служив у війську 24 роки, ішов один такий із райська вже додому. Стемніло в дорозі, повернув до першої хати і проситься на ніч. Але господарі не можуть приймити жовніра, бо в них народжується дитина. Струджений у дорозі хлоп лягає на приспі, а було літо, тепло, зоряно. Дивиться - летить щось ясне, думав, зірка падає; а то таки зірка, але впало коло нього недалеко і зробилося ангелом. Але де не візьметься друге ангеля, зовсім немовлятко. Той старший каже меншому: чуєш, тоненько плаче, - вродилася дівчинка. Отут жовнір спить, то ця народжена буде йому за жінку...Напророчили та й відлетіли на своє місце світити долю дитині. Більша зірка - хранителька на все життя. А жовнір, як то вчув, так йому запекли оті слова, що вже сон пропав, як не був. Устає, крадеться до сіней, у хату, бере ту дитинку у сповитку і...Але не буду нічого тепер казати. Що було, самі здогадаєтеся. Минуло кільканадцять літ. Уже геть сивий отой жовнір урешті жениться. Якось при нагоді уздрів у жінки на плечі шрам - почерез увесь поперек удолину. Що це тобі, жінко? - питає. Та неня вповідали, що якийсь розбійник просився на нічліг, коли я родилася, його не могли пустити, то він із злості украв мене і посадив на кіл, оце такий слід лишився...Усміхнувся сивовусий муж та пригорнув молоденьку свою дружину до серця - бо що міг кому сказати. Доля є доля. І, відай, нікого ще не минула.
Але і за долю треба просити. Молитися і постити змалку.
Є на це і людська рада. То вже робота чередінників. Це такі люди, що все всім можуть зробити.
І якщо упиpi чи відьми, а тим більше бісиці, лісові люди є родимі, то чередінником може стати кождий, хто добре вивчиться. Чередінництво можна переймити і передати як маєток, як науку, ремесло. І все ж чередінник різниться від ворожки-примівки Тим, що робить все собі, задля себе. Буває, що, заки для себе зчередує, мусить іншому збавити.
Що тільки через тоту любу не робилося (та й робиться) в гуцульських селах. Але хочу вас здивувати своїм здивуванням: прослідковується аж на Брянщині багато народних дивин, не відмінних від карпатських. У брянських селах так само чередували на людей і на худобу, як у гуцулів.
Цікаво, як тепер у тій український землі російського краю ведеться...
Але що робить гуцулка, як полюбить парубка і хоче аби він за нею ходив? Одна бабчина, недалека сусіда, таке вміла: замішує хліб, розплеще тісто, накладе бриндзи і завертає тоти книші стегном, при тім примовляючи: Абис так си за мнов та за моїми стегнами завертав, єк цес хліб завертаю стегнами! Спечені книші даст їсти парубкори. Казали, що самій було не наручно, то передала через його сестру. І парубок прикипів до молодиці.
У моїм краю часті нерівні за віком шлюби. Мій вуйко Николай взяв собі жінку на 27 років молодшу і живуть, як голуби на взір цілому селу. Вона, правда, каже йому Ви, але це лиш додає поваги до її почувань, а йому змоги оберігати її, як дитину. У гірському селі Снідавка, де нібито любив сам Довбуш снідати, зійшовши з верха Ігреця, я учителювала сімнадцятирічною і не раз чула, як ґаздиня, що все зверталася до старшого за віком чоловіка на Ви при сварці смішно викидала. Аби вас був тогідь шляк тріснув, єк-сте мені уритилися! Аби вами дідьтьо фірманив, єк мнов любите поштурхуватися в кождий кут! Слабі, слабі, аді не бійтеси, не хапає вас, Федуньку...Речі вельми не ласкаві, а каже Ви і ще Федуньку. Я, бувало, душилася зо сміху в подушку при цих сутичках. Але згуста парубок брав на кільканадцять літ старшу молодицю. І також добре собі жили. Або ще й вона вбік заглядала...Як старша молодиця хоче віддатися за любого їй леґеня, іде до правдивої дівки з просьбою, аби тота наколола їй уперед мізинний палець девять paз, потім тілько паз груди навпроти серця і вухо до крові,
Тоту кров збирає молодиця шматкою, мочить той платок у воді, потому на тій воді пече книш і находить спосіб пригостити ним милого їй легіня. Уже тот леґінь не попуститься її ніколи.
Не пусто є співанка парубоцька про книші:
Ой вийду я в полонинку
Тай стану, тай стану -
Одна любка несе книші,
А друга сметану
А я книші за пазуху (ага, не їсть!),
А сметану випю.
Одну любку поцілую,
А на другу кліпну.
Цей обійшовся легшим. А отакому, відай, тяжче прийдеться: його любка уже при дитині, а він щось роздумав брати її. Дає вона свого молока і змішує разом із сметаною, варить на тім бануш, кажучи: Абесь таї не міг без мене бути, як дитинка без цего молока. Попоїсть парубок - так за нею озьметься, як його синок чи донька за солодким молочком.
За котрою дівкою чи молодицею мужчини убиваються, у селі знають напевно: під її порогом закопано лилика. 3 тим бідним лиликом виробляють ще й не таке. Тоціла котура, чередінницька операція, акція, котра потребує сил і терпіння. Як хто хоче привернути чи відвернути кого, чинить так: зловить лилика, покладе його в горнець, що має у дні девять дірок. Той горнець кладе у велику мурашковину, де мурашки нанесли багато фої, накриє його плиткою та й утікає не озираю, чися, аби не чув, як лилик там пищить від мурашків. У девять день досвіта, перед сходом сонця, має зайти голий у то місце, вигребти горнець, ухопити і тікати так само, не озираючися, не дивлячися у горнець. Як зійде сонце, вибирає дві лиличі кісточці: гребельки і вилки. Тими гребельками притягне до себе, кого схоче і що схоче, а вже вилками так само відверне. Але ніхто не має знати, бо чари би зійшли на ніщо. Є страшні речі. У горах давно не так дуже слабували. Хіба що яка епідемія, а так люди були здорові, бо ті, слабші, умирали малими. Ішов процес природного відбору. Дітей ніхто не панькав, ходили босі, напівголі, їли що попало, і котрі мали вижити - повиростали здоровими.
А вже як дорослий хто заслабне, то це або з уроків, або з примівок, або з проклятьби. Уповідають, що як хто хоче, аби інший заслаб, іде за ним і бере сліду з його правої ноги девять раз по девять. 13 тої глини зробить твар (лице). Рубає навстріть до дерева 12 трісок; бє ті тріски у тоту твар через дванадцять субіт східних (при сході місяця). Той чоловік, що з його слідом це діялося, мусить минутися до дванадцятої суботи.
Не знаю, як треба ненавидіти, аби до такого вдатися. Але, тим не менше, скільки цього в злобі роблено!
Гуцули рідко що роблять мовчки. Слівний ряд займає ведуче місце в майже усіх дійствах. От як посилається клятьба: Господоньку Боже і ти, ніченько, поможіть мені назвати, наслати девятьдесять коней і девятьдесять бесаг тусків і нужд з удовиць, від пана, що панство утратив, що в карти села програв, від війта, що вітійство утратив, від сиріт - відсилати, насилати на него. Йдіт, ніченько, беріт шукайте. Не найдете в одній хаті, то найдете в другій, не найдете в другій, то найдете в третій, не найдете в третій, то найдете в четвертій (і так включно до девятої), а не найдете у девятій, то идіт млинами, коршмами, лісами та хатами шукаючи. А єк найдете, беріт тріт єго кости і жили так, єк камінь муку! Не дайте єму ні спати, ні їсти, ні пити, ні спочивати, ні з сусідами, ні з родинов си набувати. Най йде, най мучит си попид лавиці, хатами, порогами, на колінах та ліктях, аби не мав супокою, аби ишов без броду у воду, на пліт без перелазу, у ліс без дороги; аби си не задержєв так, єк вода на решеті; аби рикав єк віл, рзав єк кінь; аби туда пішов, куда кури не допівают, де людського голосу не чути. Аби щез, пропав на сині моря, на проклєті безла, на скали, на озера, куда дзвони не додзвонюют! Аби на него пльовала зграда, громада; аби на него пси гавкали, аби єго так їв нарід, єк свині їдєси при кориті.
Правда, страшне?
Не запамятовуйте. Бо хоть і не вірите у ворожби, але хто знає. Дивіться, що народу збирається коло телевізорів на екстрасенсів. Що людська сила може, ще ніхто того не зміряв. Бо ніхто й не скаже у цім навченім світі - що то є за диво сама людина. Нема на це міри. Моделюють, генами гендлюють, а воно глипне на тебе очима - і готово.

  

  
СТАТИСТИКА

  Веб-дизайн © Kirsoft KSNews™, 2001