Влес Кнiга  Iсходны словесы | Выразе | Азбуковник | О памянте | Будеславль 
  на первую страницу Весте | Оуказiцы   
Марія Влад. Укі
от 28.03.03
  
О памянте



Гой, цісарю, цісарику,
З качурика пірьи,
Я такого любка маю,
Що пише папірьи,
Я такого любка маю,
Що пише листочки,
Перед моїм милесеньким
Скидают шєпочки.
Розумний по-гуцульськи - укий. Тому й наука. Шкільничої науки не було, а уких було чимало в горах. Скільки пісень, дум, переповідок памятало много людей, память народна то не розгубила: прецінь укий народ. Спрактикований, точний у всьому: у ритміці співу і танців, у звичаєвих обрядах, у біді, гаразді; чесний у слові, пошукач за правдою. То нащо йому вигадки? Такому. Видумати може один хтось, а задля користі мав би цим бавитися цілий народ?
Тик виглядає, що теперішнє життя триває, аби, заглядаючи у тридесяте царство прийдешнього, обернутися якнайдалі у минувшину. Теперішнє - то лиш місток між майбутнім і минулим. Спізнати, обміркувати, перейти подумки науку предків. Для цього й живемо. А маючи все це при собі, можна посуватися далі. Ось вам і різниця між уким і неуком. Чого-то так є, що від нас все хтось та застає, затолочує тернові шляхи предків? Кому це вигідно? Аби безтямно німим стадом сунути. Куди? У прірву? Без досвіду, без оглядки на пройдені дороги, без права запитатися, заперечити, засумніватися...Зостановитися!
Дайте глитнути повітря. Стривайте. Не женіть. Ми вже й так на краю. Від Ноєвого потопу до чорнобильської прірви щось та було, діялося, надіялося.
Приречені мають пільги: кому вишень серед зими, а нам, зголодженим, отого яблука із так довго заказуваної, заборонюваної дички. Вона з наших пралісів, чому ж не маємо права скуштувати того, що предки викохали? Хоч тепер. Коли ми такі хворі...
Іду лісами. Я спізнала поезію мудрощів Ніцше, бачила кістяки геродотівських часів, торкалася фараонських саркофагів, мене діткнувся в генетичнім коді чорнобильський саркофаг. Мені пятдесят. Чому ж я так несміливо іду дідовим лісом? Я на ви із смереками. Я перед ними мала і розгублена. Бо вони все вдома у себе, а я все десь. Бо вони тут вдихають і видихають, приречені хімічною сокирою все ж висяться до неба - котра вища...Як вони стражденне борються за своє земніння під сонцем, а нікуди не воліють від рідних гір відірватися. Для них усе найліпше - отут.
І вони вже лагодяться спати. Жовта фоя не зважає на космічне диряве синє полотно неба: вона і воно - вічні...І ці ліси. Любі мої. Як лікуєте моє серце, очі, як мені з вами, і тільки з вами добре! Де би я не була, чого би не спожила, аби в медах купалася чи умивалася слізьми - найдужче мені вас бракувало. Мами і вас. При добрі а біді. Та ви лагодитеся до сну. Мрака легонько накриває вас, і ви собі придрімуєте. Отак ви спали без мене всі ці роки? Ви могли без мене? Ви мусили звикати...А я...Що ж я? Багато чого не змогла, бо без вас. Півжиття. Як птаха в леті - ні там ні тут. Але ви є. До вас кожної хвилі мож навернути. Не засинайте. Повістуйте, бо моя гостина минає. Не вкривайтеся. Побудьмо. Господи, як я могла вас лишити самих? Певно, що мусіли звикати. А тепер я вам чужа. Прихожанка. Стою під вашим великим храмом - не видите? Як ви умієте мовчати, терпіти, переждати, перебути. Навчіть мене, вділіть усього свого, камінного, живицевого. Я така слабкодуха, мізерна і немічна, що не варто зі мною і знатися. Що було Довбушеві викрешувати зорі на грунях - ви були коло него. А у мене ні вас, ні мами так здавна. І ви є і мама ще, а мені нема. Але то неправда. Ви мені скрізь видитеся, в усьому відбиваєтеся, бо ви надто високі. А мамин голос веде мене. І тепер якби спитав:
Чуєш, Марі, а може, то ти бісиці боїшся?..
Ця думка вивела мене з дрімоти. А правда, боюся. Я світами проблукала, нічого не страхалася, ночувала у чужому лісі, у юрті, у циганів, у брудних і пишних готелях, у потягах, у шпиталях з мерцями, між добрими і лихими людьми. Я не боялася. А бісиці завше жєсно. Бо вона триває. І потинає людей. Вчепиться і потне. Хто її видів? Ой, багато хто. От мій дідо Мирін. Ота розповідь про неї знов. А про Брошну. Про Брошну призабула. Але, чую, розказує комусь у себе в хаті Василь Маглич з Голов. Дослухаюся: все крапля до краплі як дідо колись у повідав. Усе так. Але Маглич мого діда не знав, він про свого казав: Йой, та то давно, дід уповідав, у тій Брошни, у бутинах, нявок розвелося, аж кишіло їх слідами. Дідо сам видів. На обкорованій колоді дивиться - а то слідок гейби дитинячої ноги, маціцький. А так на дереві якби випік хто залізним формаком. І другі люди виділи такі сліди у бутинах. Бо то в Брошни, Там, казав дідо, природні плеса глибокі були. Бирвами загородило воду. І як бирва урветься, упаде в плесо, - відти вискочить зо сто видр. А що стругів там було! А в нас, у Головах? Я сам пастушив, ловив їх руками. І головачі були - це дунайські осетрові, і кліш, і марени (із сомових). Ще минулою року зловив мій сусід головача, то було риби на півхолодильника. Вони йдуть з Дунаю на нерест через Чорне море у Дністер, з Дністра в Прут, відти Черемошем уверх - уверх по річках і потоках. Перескакують біданки через каміння, бються, гинуть, а йдуть у верхи на продовження роду у чистих водах...
Най перебю нечемно отут оповідача, але не вмовчу про чисті води. Кажуть, що наш Черемош - найчистіша ріка в Європі. Може, й правда. Але чи то надовго? Бо щороку уже в моїх Розтоках так наміряються то шкірзавод, то асфальтовий втулити коло ріки. Вже, бачу, вирубали шмат камарового старого лісу і возять цистерни потайки ночами, навпроти буковинського млина. Ніхто нічого не знає. Ніхто ні в кого не питає. Все тихонько, все крадьма. Аби відомчий живіт напхати. А то, що ріка занапаститься, байка. І то байка, що село обстроєне горами довкола, куда ті дими гудронові-пухлиноносні дінуться? Ні продуву, ні вітроходу. В людські печінки все то сяде. Нашим дітям. Гірко таке знати. Сумно гуцулам. Бо розуміють, що й дороги треба асфальтувати, і шкіри виробляти, але якби то по-розумному, по-господарськи. А цьому тепер не навчені. Тільки грошей, побільше грошей загребти, а там - кому той гірський кут цікавий?..
А він же, чуєте, який цікавий. Здається, із зародками рік і життя показує свій зачин. З головиць і потоків. З оцих непорочних замагур, палениць, перехресних, голов. Із Чорногорії. Якщо життя - великий спіральний вихор, то Чорногора з усім, що там діялося, є центром крутежу.
Пускаю душу в Чорногору. На ціле літо. Най пасе. Там така паша!..Ходіть, пускайте свої, злучаймо разом. Я вам дещо покажу. Я тут знаю. Дивіться, гора Данциж на заході 1822 метри висоти. А ота сиво-фіолетова, - я її називаю Стара гора, бо вона вирізнена з межи зелених, вона їм прабабка, - певно, була берегом, сама собою, коли оці решта верхи чинили дно польодовикового океану. Той океан сягав аж Чорного моря. Відтак все опадав нижче, зсувався, змалів до моря. Там і остався, а тут з його дна постали наші Карпати. А ота, що я показую вам Стара гора, лілова висина, - то Пєтрос, має 2020 м. Отам далі Погане місце, властива Чорногора, і далі Піп Іван, на 2 м тільки вищий від Пєтроса. Говерла з ними не міряється, бо має аж 2061 м. Вона гонорово глядить убік, на своє дітище - Прут, що протікає межи нею і Спицями. Але Спиці мають ще один потік, що біжить між ними і Мунчелом (2002 м), - Бистрець. На схід від Мунчела джерела Дземброні. А ото на самій румунській з нами границі, у межі із полониною Радул, - шпиль Стіг. Круглобока піраміда в 1655 метрів, названа Стогом, зажила світової слави: на Стогу Довбуш провадив установчі збори опришківського руху щовесни. Звідси зачиналося. Про Сокільський, що має 900 м і згори скидається на верблюда, я би вам розказувала довго, бо ця скала підпирає оборончою фортецею і моє село. За соколину зіркість оспівали її українські соловї. Ця скала, що впритик відвисає над Черемошем, не пустила колись монголо-татарську орду в наші гірські села. Перед неї повід Тюдева є Татарський потік, його ще називають Кривавий, бо чуріла ним у Черемош поганська кров і за ним уже вража нога не ступила. Тут, коло потоку Сикавка, що білогривим конем рветься із Сокільського повід села Рожен просто через дорогу у ріку, щоразу оживає моє змучене серце, вертаючи з блудних доріг, а не доходячи метрів зо сто з долу, прогресивні сили краю наприкінці XIX століття поклали білу камінну плиту з написом по одну сторону: Борітеся, поборете! і по другу: Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде, Розкуються незабаром Заковані люде. Настане суд...
Ні Україна, ні Європа ще повністю не віддали шани великомученикові за правду Тарасові Шевченкові, цьому вічному борцеві проти неволі, а Гуцулія викарбувала чорним по білому наведені вище слова. Та які слова! І нині би їм на новім памятнику належне місце. І прісно, і вовік...
Але я вертаюся (моя душа з вашими легко птахами перелітають по верхах), далі в гори, бо маю показати ще полонину Паленицю. На східних її схилах зачинається Білий Черемош, а на південно-західних - Чорний. Це ще два потоки. Ще не ріки. Потік Перкалаб перейде в Білий Черемош. З потоку Єловічори плин уже дістає силу ріки і називається Білим Черемошем. Потік Перкалаб (перкалабий - по-гуцульськи криволабий, кривий) і Білий Черемош ділили колись держави кордоном. На Буковині тривали Туреччина Австрія, Румунія. На Галичині - Австрія, Польша. Тепер Біла ріка розмежовує дві області - Чернівецьку та Івано-Франківську. Або по-давньому - Волощину від Галіції. Волохи і гали... Це ж ми?
Натрудилися літати? Ще трошки - і я вас відпускаю, Ми починали з гори Данциж (данці-танці під небом), вертаємося до неї. Спинимося тут, над озером Несамовитим. Купатися - не дай Боже! Пообзираємо то все 100 метрів довжиною, 44-80 метрів ушир. З метри заглибоке. Риби нема і не було. Є жаби. При +14 °С у Несамовитім лише +8 °С. Застудено для купелю. Але тут життя кипить...Я вже розказувала. І ще будемо слухати. Тут є що чути. На цій висині у вухах пострілює, як у літаку, вже смереччя не хоче рости. А це жереп. Корчі жерепу, скажу інакше, мовою ботаніки, - Pinus Pumbilio. Де нема жерепу - там полонини, добрі пасовиська з рідкісними живлющими і цілющими травами на висоті 1100-1300 м. От нам втрапляє під око зрад-зідля (Agrirnonia Eiipatoria). Нитота обвиває зеленими вінками цю благодатну землицю. Очима відсивілої минувшини густо визирають крізь блискучі, гейби залізні зелені листочки, афини (Vaccinium Myrtillus) а під осінь зачервоніють під лісами кислі гогодзи (обовязково тверде - Vitis Jdaea). А між тим жовтогарячі сплески арніки, сонячні трояндочки дивосилу на тлі голубоперлого чебрецю. Десь в мочарах вискочить рідко тривожена їдальна жаба (Rana esculenta).
А може, й правда, що в гори на початку віку зайшли рутени з Провансу, як гадають деякі історики. Прилучили до місцевої (білохорватської?) свою, кельтську, культуру, подарували нам гідроніми, пісні (дан - русло по-кельтськи, дана-дана - приспівка до наших коломийок), назвали жабу, придатну до харчу, їдальною...Хто нам скаже?.. Хто відтворить забиті, зарослі бурянами, глогами, забуття двері правдивої історії? Чи прийде такий у нашу долю? Чи не убє його швидкоплинний час, не знесе повія-вітер змінних напрямків, не задушить мряка усталеного віками задушшя...Отож кельти, рутени або гали за устами римлян. Гали(півні), бо в тотемі у них півень. Як прикре знамення, з гірських орлів подекуди облишилася лише ганя (каня - Circaetus gallicus). Цe споконвічна гуцульська покутниця. Вчинила гріх та й не може його спокутувати. Бог наказав гані занести в океанські пропасті міх гаддя, що був його визбирав і завязав. Ганя не послухала Божого наказу - розвязала з цікавості міх, і галиця далі порозлазилася по світу. А тепер за покуту літає та збирає те все. І води не має права напитися, окрім дощівки. То вона і канькає в засуху - просить дощу. Жалібно так: ка-а-нь...ка-а-нь...А головна пожива цього птаха і справді гаддя. А що їсти? Риби, в ріках-потоках нема. Вигибла. Лісосплав, що століттями тер колоддям по камінню, витовк усю рибу. А водилися: марена (Barbus fluviatillis), головач (Salmo Hucho), клінь (Sgualus cephalus). Я пригадую, в дитинстві бачила рибу, що мала голову з телячу, - головача: тато зловив перед Різдвом у Черемоші. Мама запекла у печі повний великий горнець мяса, що топилося в роті. А з голови і хвоста зварили студенець.
Даємося до Устєрік, де Чорний Черемош лучиться з Білим, - звідси він уже просто Черемош. Чорний від затінених лісами потоків, білий - бо по камінню бистриться білим шумом, а з Устєрік ріка в добру погоду, без дощів у горах, зеленава, прозориста до дна. Має свій чистий зеленоокий вид, свою говірку, свій бистрий норов, підступно мілка - броду не дасть. Може, й найчистіша ріка в Європі...Що би то зробити, аби так було?! Тривало.
От і все. Бувайте здорові. Хто куда, а я далі в гори. Тут маю роботи без краю.
Збувається моя мрія - я нарешті - аж не віриться - на Скуповій.
З Голов три години ходу попри Кременицю, Костівки уверх, плаїком, то лісом, то царинкамп, грунем, обоччями, врешті ми на Виході. Ох там і про-гон! Так, якби виліз із літака серед неба і сів на крило: вітер збиває з ніг, забиває дих. Ні светр, ні штурмівка нічого не важать. Близько до захмарної синяви, ідеш, як голий. Тільки вітер, небо і під ногами трохи груня, що от-от зірвешся з нього, злетиш аж десь на Зелене. Ба чи схоронилися де записи нашого історика-академіка Михайла Грушевського про полонинські відвідини. Він мусив бути на полонині і не раз, прецінь у 1900 році купив собі у Криворівні хату із просторою царинкою. Гуцули оповідають. Раз туда приїжджав на літо, то й на полонинах був. І, певно, лишив письмові враження. Не міг не лишити. Тільки де-то? Може, добрий час відкриє нам скарби, оті сукровища правди, що за ними так вижадав народ.
Якби ся Кедроватий створив,
То би на весь світ засвітив!  
Отвориться. Бо вже ключі у дверях. І злото уже там найшли.
Перед моїм зором Кринта, крута биндочка Черемошу далеко в долині. Нічого ніби й не змінилося з тих далеких відвідин Скупової Михайлом Коцюбинським. І так, як він, у пошуках тіней забутих предків, ступаю в його сліди...а ми оба (М. Коцюбинський і голівський учитель Лука Гарматій, - М.В.) з фотографічним апаратом на Скупову плаєм стародавним, дуже мальовничою дорогою - на полонину, до стаї, на бриндзю.
По дорозі Коцюбинський збирав квіти. Оці самі арніку, дивосил. Лука Гарматій застерігав гостя, аби уважно їхав, бо кінь усе ковзався на крутих мокрих по дощі уступах. Та Коцюбинський посміхався тим особливим лагідним своїм усміхом і відказував, що однако - чи з коня вбитися, чи від ходьби з хворим серцем умерти.
...на Скупові дув острий вітер, і ми, пустивши коні в траву, розклали за горбиком під чувою ватру (чува, чуга - оглядовий вершок на горі або на полонині. - М.В.), подивляючи синіючі в дали Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Кришу, Магуру, і між іншими долинами Черемошу та єго приток з розсипаними загородами, як макові зерна, потопаючі в синьому...
Приперті до воринового старого плота плечима, вслухалися ми у всі тонації свиставок, заклятих там покутуючих душ, з котрих деякі вже лежали у прогнилих кіпцях, викопаних і відрубаних коликів, призначених до звільнення з дальших мук через огонь, з закляття.
...Оглядаючи зі Скупови громаду Чорногори з Піп-Іваном, Говерлю, Кострич, Стовпні голівські, Лудову та ізвори Бистреця, Дземброні, Явірника і Лудівця з Черемошем, покійний (це про Михайла Михайловича Коцюбинського. - М В.) не міг налюбуватися своєрідною красою Карпат, які далеко перемогли вражіння єго з Альп, Криму, Апеннін та Піренеїв.
Ці спогади вчителя, записані 19 листопада 1912 року, - збирача гуцульських скарбів Луки Гарматія береже голівський учитель Михайло Іванович Савчук у першому томі збірника Учитель, виданого. 1925 р. у Львові. Лука Гарматій, проживши десять літ у Головах (він пише: Як приїхав я десять років тому сюда із розкритим ротом, так всі десять і ходив), збере неоцінимі матеріали до Шухевичевого етнологічного пятитомника Гуцульщина. А Михайло Коцюбинський обдарує світ Тінями забутих предків. Вони того вечора їхали на доїння овець V струнці, на вироблення сиру. Попадаю і я на вироблення сиру. Ватаг Скупової, літній, але жвавий Дмитро Іванович Семенюк, бідкається, що всі кинулися дивитися кінокартину, котру ми принесли з Голов для полонинників; заки в стаї на простирадлі відтінювалась кровожадна сталінщина, ми з ватагом за ці дві години покроїли сир на квадрати, поносили у розсіл на бринзу, вичерпали сироватку-жентицю з молодого сиру і повибирали із залізного кітла крихкі запашні румяні букати на чисті, застелені марлями жолоби, де він собі стікав і підсихав. Скінчився фільм; доярки, вівчарі і бовгарі повиходили стривожені, заплакані, а я тамувала в душі птаху добро-творчу - я не лиш була при народженні сиру, перетворення його в масну поживну бринзу - сама своїми руками чинила це велике дійство; таке мені щастя випало цієї липневої неділі на Скуповій, Моя дочка Оленка вчилася триматися у сідлі, кінь був з гуцуликів, терплячий, як давній учитель, розумів, що міська дитина кладе ногу в стремено перший раз, і, якби міг, сам би підсадив. А я пішла уверх, під чугу, отам, на вершечку Скупової, - на Тринозі, відбувалися розигри лісних дівчат у перший понеділок Петрівки.
Ця Петрівка завше у червні, але не в однім часі - щороку міняється. У календарі 1989 року її початок припадає на 26 число, а 1939 року - 50 літ назад - Петрівка зачиналася 5 червня, тоді він ще у гуцульськім календарі звався гнилень. У цьому старому часоводі читаємо:
5 гнильня Розигри. У теперішніх цього старовіцького свята уже нема. А жаль. І за тим, що перестали друкувати, як давно, під кожним місяцем немало корисні отакі ґаздівські пригадки: Полонинський хід. Приріхтувати начинє полонинське. Почистити царинки по худобі. Парити вовну. Чистити і прєсти на сукно і ліжники, Сапати городи і грєдки. Почистити стайні, подвіря замешканих домів...На полонинах зчєста (що 2-З днина) перемішувати овечі кошари. Уважєти, щоби маржина не стала в грузи. Ватаги і дійнарі кождий раз повимивати руки до доєня і по доєню. Файно чистити дійки. Дійниці і все начинє випарити окропом з содов. Добрий глєг і чисте роблене будзів даст добру й дорогу бриндзу.
Ніби все само собою зрозуміло, а все ж не зайве і нагадати. Тоді не ходили комісії, не було Агропрому з його вказівками. Тоді виробляли, споживали. Як робили, так мали. І свята-неділі тримали, і все встигали. Робили для себе. А недбалого зневажали. У Жабю була спеціальна школа, де докладно вчили господарювати на селі. Змалку.
Іду під верх та й думаю собі про вуйка Івана, що назавше полишив село та й живе у полонині. У лісах. Там йому панить. Як уже жити на цім світі, то на самім його вершічку, - казав якийсь гуцул з верхів. Як він десь там сам, без нікого? Степан Пушик назвав мого вуйка - дикий чоловік. Може, справді так ліпше...
Під ногою щось хруснуло, і запахло цибулею. Намацую рукою - цибулька. Згадую мамине: цибуля ведмежа, або чісник повітрулин.
Єкби ни цибуля, ни чіснок
Та ни кидрове зілє,
То був би наш світок...
Це нявки-повітрулі на розійграх співають тонким голосом, перед Іваном. Отут, наверху Скупової. Отут? Аж незатишно стало. Як буває - ідеш-пориваєшся, на протязі багатьох років думаєш, а коли зблизишся - стає варко гей, боязно. Аж дух забило.
Чи то у вухах щось так само собі, чи таки писк вчувається...Ю-ві-і-і...Отак, так - мама вповідала. Вони малими в полонинах не раз чули. Лиш не можна відкликатися, бо нараз тут зробиться. І...оманить? Заведе у ліс, оманить ще більше, у лісі уже лишається та людина, межи люди не йде; уже не умивається, Отченаші не говорить, а як загине там, то душу його озьме мана. Люди мають святкувати Розигри, аби нявки, як справляють весілля, не взяли з собою, не заманили співом. Здавен-давна приказують, що на Розигри, як нявки гуляють, плєшуть та співають, не вільно робити нічого, лиш святкувати...Цікаво, чи вуйко Іван має з ними дочиніння?..
Отут, на Тринозі, завершується гуцульський світ. Отут вони по полудню в той день щовесни данцюють, граються. Якби ліг спати та нетвердо спав, то би їх видів, але конче треба мати зілля оделен, гадячий часник або лукатий при собі. Нявки граються та позирають скоса на сплячого, наспівують:
Йик би ни лук-чиснок, ни оделен-зілє,
Мати синка народила, ми би єго взьили!
А взяли би, кажуть, що й не чув би, не видів коли. Це казки, байки все? Ага, кажуть ще: як опинишся вночі у пущі, у лісі, на полянці або в іншім якім варівкім місци, то кажи собі байку, сам собі говори, - уже безпешно. Для того кажуть байки діточкам увечір, бо лісна може й дитину обмінити. Своє покладе у колиску, а людське забере. Дмитро Бельмега - поважний ґазда з мого села, гори сходив недавно, аби ту лісну вздріти. Дома жінка, сини великі, а його понесло старою вірою. Бо дєдя вповідав, що видів. Нічого Дмитрові не показалося. На то треба причини. Перший раз той образ туманить у сні, виглядає сплячому, як його кохана, котру не може забути. Аби му снилася девять ночей і аби встидався і нікому не вповідав, то в девятий день може го втуманити, що піде за нею, куди та схоче. Вже тогди вона має до нього таку міць, як нічого ніколи не мало. Вона собі приходить будь-коли ввечері і видурює з-межи людей, приходить, сміючися і співаючи голосом коханої. Ти їй кажеш слово - вона повторює, ти до коня тпру, а вона собі - тпру, ти щось погадаєш, а вона - виповість, ти вправо - і вона туди, ти назад - і вона посувається задки. Боїться обернутися, бо то би її викрило. Бо вона файна, як та краля спереду, а ззаду...всю утробу видно.
Ніби тому так, що вона з тої нехрещеної, тайно погубленої дитини робиться - не має крижми, то й непокрита ззаду. Як вона вже котрого вчепиться та любиться з ним, то йому все йде рукою; коли той є вівчар - його вівці находять найліпшу пашу, їх не рушить ведмідь. Самі вернуться на місце, де бісиця з вівчарем кохається. Вона так чіпляється: кличе по імені вівчарів. Наколи котрий обізветься - зараз до нього пристане. Він уже не годен її скараскатися. Чоловік такий змізерніє, пожовкне, уже не має в лиці цвіту. От якби ще дістав собі кордач - пояс, що ним піп оперізується. Той кордач має під себе постелити. Пильнувати, аби не лягла з лівого боку. А як когути зачнуть піяти, оперезати її тим кордачем і затримати до білої днини. Вона ся відступить.
Розказував мій дідо Мирін, що його полонинський сусід Федьо Дзюбак через дурничку мало не впався їй у руки. Запіворило, а він обізвався, гадав, що то хтось із села іде увечір та подає голос. А то вже близенько завищало. Він перепудився, замкнувся у стаї, наклав ватру, каже Отченаш, сокиру з рук не випускає. А чого ватру? - питалася я у діда. Та бо вона ватри боїться, її на ватрі лісовий пече.
А бутинарі-керманичі з лісосплаву таке вповідали. Запищала, заювікала, котрийсь обізвався, а вона прийшла. То взимі. Ватра горить, бутинарі на хвої у колибі довкола ватри сплять. Навішали сушити вбрання на подрю та й полягали струджені спати. А вона сіла собі на ту подрю, на те лудиння і гріється. Сидить така файна дівка, що куда, стілько мужчин, а вона не боїться. Сидить, гріється і співає.
У всіх розповідях вона гарна, має високий тоненький голос, сміється, співає. І ще: нога маленька, дитяча. Що б це все означало? Ідеал гуцульський? Але ж чому спереду тільки ідеальна? А друга половина її противна. Може, поки дивишся, мрієш, і не маєш - то все зідеалізоване? А як скуштуєш сімейних клопотів, нестатків - уже все обертається лихим боком, спротивлюється. Ідеал тьмяніє, гине. А може, то кохання двояке?
Вона мені була симпатична завше. Відколи себе памятаю. 3-межи усілякої гуцульської сили нявка вирізнялася особливою одухотвореністю, потягом до людини, вродою і вірністю одному. Вона не чинила зла задля зла - вона не може бути сама, змушена виманювати, бо відчужена людьми, приречена на лісове життя.
Але в тім життю їй тоскно; навіть на свято, коли, пробуджує землю весна, не так студено в босі ноженята, розвивається з деревиною серце, а в нім надія, навіть на тім веселім данцовищу серед посестер вона жалкує, що не має сили взяти маминого синка собі. От кінцева мета гуляння: добути собі пару, викрасти від тих, що її чужиняться, заманити в потоки, такі хащі, аби він уже не дістався до своїх, аби був тільки її назавжди.
Вона відлякує і вабить водночас. В її образі кожен видить своє найсокровенніше, невимите, невивітрене з серця жодними зливами й вітрами. Вона - образ кохання. Половина красна, половина - жісна. Щастя і муки, радощі й смуток. Володарка душ. Як уже дасться їй чоловік, то про все на світі забуде. Вона близько, вона коло всіх, а її той, хто на поклик відізветься. Запаморочиться, змарніє, не чує інших, про своє думає. Сам у собі замкне світ. Прецінь, кажуть, затуманила, забрала. Котрого попустить - кажуть, віддала, А багато згинуло, пропало. Через мару. Через любов. О, чи мало з того людей погублено, відколи сонця й світу!..
Але також дивина: шукати пари серед чужих, коли є свої. Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах також, певно, самотою. Чому би йому не любити її, таку гарну, не заступити, беззахисну, слабку. Так у природі ведеться. Але не завсіди. Він женеться, вона уникає. Може, вона почала ближитися до людей - і він не може їй цього простити. Або ревнує і з ревнощів карає на смерть зрадницю. Бо ж тікає, ховається в людських оселях, а він знаходить і роздирає.
Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув - щось у плаю запищало дуже: Йой, не їж мене! Не їж мене! А то лиш кров та й шкам. Видко, дикий чоловік зїв бідолашну.
Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жорстоко карає свою подругу. Може, за то, що вона здобула людської подоби - голова жіноча, ноги як у дитини, гарна, веселовида...Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить легінів.
Розвязати цей загудзований климак годі.І все ж: її вбивають. Розтерзують. Страчують. А вона є.
Подає тоненький голос. Із первовіку кличе. Чарує. Вже бутини давно закинуто, бо ліси вирубані мало не до послідної тріски, машини їздять на полонини, вівчарі накручують транзистори на коротші хвилі, світ зблизився, поновився, порозкривав затемнені звори, позасвічувався електричними лампами, оповився нафтогазотрубами, обснувався сучасною комунікацією, як павук на осонні. А вона є. То там, то десь там чули її, хтось видів, комусь шкоди накоїла.
Не пилується щезати. Бо любов не годна згинути з-поміж людей. Міліють чуття у прохолодних душах, зневіра і мамона вибиває все, окрім сегочасної вигоди, незчаста дається знати і вона. Але геть не запропащується. Десь колись вкрадається до нас у гості неждано постигає своїм двояким ликом. І тоді світ перевертається. Так повно живеться, що жадаєш вічності, а в щасливім плині вчуваються кроки смерті. Все близько, все тут, все вкупі. Як у землі. І життя дихає, зеленіє, шумує, наливається, і тлін вгамовує, спиняє: не квап, бо ти є лиш раз, один раз...Є - і вже нема. І більше не будеш. Ніколи. Та як заспівала мені колись одна стара гуцулка:
Але жити, поки жити,
Та прийдеться вмерти.
Хоть би був той, що го люблю,
Ще й при моїй смерти

  

  
СТАТИСТИКА

  Веб-дизайн © Kirsoft KSNews™, 2001