Влес Кнiга  Iсходны словесы | Выразе | Азбуковник | О памянте | Будиславль 
  на первую страницу Весте | Оуказiцы   
Потомки славянских волхвов Карпат
от 11.01.16
  
О памянте


Ту бо то дяехомо во спомiнь гуре Карпенсте А тон щас се iменова род наше Карпене



В Карпаты, в Карпаты, где спит Святогор, откуда виднеется русский простор - ДиМитрий Вергун

Михайло Нечай

В Прикарпаттi, на Гуцульщинi, по сусiдству з порослими смереками горами й полонинами iз запашними квiтами, за бурхливою рiчкою в простiй хатинi живе справжнiй шаман (чи мольфар, як кажутъ гуцули), до якого звертаються за допомогою люди з усього свiту. Його звуть Михайло Нечай. Смакуючи цiлющий настiй з 77 карпатських трав, зi6paниx дiдом, ми сприймали пepeвipeнy часом мудрiстъ, що лилася з його добрих очей i вуст
http://slawa.su/novosti/1143-molfary-potomki-slavyanskix-volxvov-karpat.html
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=F_u1LtDeuTQ
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=qxH1TefDTCE
Мольфары - потомки славянских волхвов Карпат - слово мольфар (мольхвар) сложное по построению и несёт приблизительно такой смысл - могучий лик хвалы-духа
Мольфар - предп. от древнеарамейского (древне-сирийского) molfireas - молитва о защите
Михаил Михайлович Нечай (укр. Михайло Михайлович Нечай; 24 февраля 1930 - 14 июля 2011, родился в с. Верхний Ясенев, Верховинского района, Ивано-Франковской области, что на Украине) - украинский мольфар и целитель, последний известный мольфар Карпат.
Родился в семье рабочих. Окончил полковую школу в Умани, после чего два года прослужил в Советской Аармии (в Армении и Грузии).
Проживал в деревне Верхний Ясенев, что в Ивано-Франковской области.
Нечай называл себя потомком брацлавского полковника Данилы Нечая. По его словам, уже в восемь лет он чувствовал в себе чудодейственную силу и умел останавливать кровотечения. Стал известным Украине после того, как в 1989 году на первом фестивале Червона рута в Черновцах мольфар получил официальное приглашение от власти обеспечивать хорошую погоду на протяжении фестиваля.
Кроме того, к Михаилу Нечаю ездил режиссёр Сергей Параджанов перед съёмками своего знаменитого фильма Тени забытых предков, для того, чтобы целитель рассказал о самобытности Гуцульщины и специфике гуцулов. Актёра Ивана Миколайчука Нечай учил играть на дрымбе. Мольфар являлся руководителем фольклорно-этнографического народного ансамбля, сам изготовлял дрымбы.
В марте 2010 года Нечай получил звание Заслуженный работник культуры Украины, за более чем сорокалетнюю работу руководителем любительского ансамбля "Струни Черемоша".
Вечером 14 июля 2011 года 81-летний Михаил Нечай был зарезан во время приёма посетителей в собственном доме. Убийцей оказался 33-летний житель Львова Павел Семёнов, приехавший 13 июля в Верхний Ясенив с целью встретиться с Нечаем и живший в палатке неподалеку от дома Нечая. Мотивом к убийству согласно показаниям задержанного стали религиозные убеждения Нечая, который - не воспринимает и не уважает обряды и нормы традиционного христианского вероисповедания, а исповедует язычество -. По словам задержанного он является инвалидом 2-й группы (диагноз - шизофрения), а также был судим в 1999 году за убийство женщины и провёл более 10 лет в местах лишения свободы и на принудительном лечении в психиатрических учреждениях закрытого типа. Накануне убийства он и Нечай обсуждали религиозные вопросы. Во время ночной молитвы Павел "получил" разрешение на убийство, которое по его словам означало, что "Бог дал ему разрешение наказать зло".
Похороны Нечая прошли согласно закарпатским традициям, с трембитами и ходом. Отпевание покойного проводил православный священник.
Громовица Бердник, дочь классика украинской фантастики Олеся Бердника, добавляет:
Михаил Нечай был моим другом и духовным наставником, я могла обратиться к нему за советом в любой момент и по любому вопросу...Он был для меня критерием отношения к людям, к природе, к миру...Нечай излучал свет, и у этого света хотелось греться.
Мольфар был хранителем духовных ценностей Карпат и проводником божественной любви в несовершенном человеческом мире. Этот факт отмечали многие из тех, кто общался с ним. Однажды он увидел на мне свою мольфу (талисман, наделенный магической силой), которую сделал для моего отца, и подошел поинтересоваться, откуда она у меня...Так мы понемногу начали общаться.
Когда у меня собралось немало записанного с Нечаем материала, появилась идея показать мольфарство не как гуцульскую изюминку, а как целостную традицию, некогда существовавшую в Карпатах и сохранившуюся до наших дней. Так и появилась книга Знаки карпатской магии

Я налаштовую диктофон і цілковито віддаюся звукам голосу Мольфара. Він говорить повільно, трохи рипуче, з неперевершеною, неповторною карпатською вимовою (10).
- Знання, про які я кажу, ми називаємо Земною Магією (11). Це таємниці природи, які дають тим, хто ними володіє, розуміння та силу робити, як заведено за законом Матері Землі та дитини її природи. Головний закон: добро творить добро, а зло творить зло. Ніколи добро не зробить зла, і навпаки. Так заведено в житті: й у людській генетиці, й у родоводі, й у мистецтвах та ремеслах. Так заведено і в магії. Це закон природи.
10. Я навмцсне пом`якиіила діалектизми, залишила їх тільки в окремих випадках, для підкреслення особли востей традиції.
11. Цікаво, що традиційний шаманізм північноамериканських індіанців англійською мовою звучить як "earth medicine", що можна перекласти, як "земна магія", оскільки в англійській мові слово "medicine" означає не лише "лікування", але й "магія".
Знаки карпатской магии (украинский язык) - Бердник Громовица
http://naturalworld.ru/kniga_znaki-karpatskoy-magii-ukrainskiy-yazik.htm
http://fakty.ua/136797-gromovica-berdnik-molfar-nechaj-nikomu-ne-peredal-svoj-dar-on-sam-skazal-eto-v-poslednij-den-svoej-zemnoj-zhizni
http://www.liveinternet.ru/users/4460977/post173454919
Dec. 29th, 2010 at 11:57 PM
Еще один год позади.
Без ложной скромности и преувеличений скажу: ГОД УДАЛСЯ!
Серию "Вселенная Олеся Бердника" закончила.
Книгу о мольфарах - вариант расширенный и дополненный - почти закончила.
Ее же перевод на русский язык осталось вычитать последний раз (и не спрашивайте, сколько раз я УЖЕ ее вычитала!)
Договор на новую книгу подписала.
И еще один на подходе - но что это будет за проект, пока большой секрет!
http://gromovytsa.livejournal.com/
http://wedma.fantasy-online.ru/wedma.travel/wedma.molfar.htm
http://supersyroed.mybb.ru/viewtopic.php?id=1553

Сам термін "мольфар" походить від стародавнього слова "мольфа", що означає "зачарований", "замовлений" предмет. Моль-фою може бути будь-яка річ - чи то зумисне виготовлений оберіг, чи предмет побутового використання, хатнє начиння, частина одягу, а то й зброя чи сільськогосподарське знаряддя. Характер мольфи визначається ситуацією, для якої виготовлено її. Над визначеною річчю мольфар промовляє спеціальну "при-мівку" замову, і та річ служить людині в певній життєвій ситуації. Наприклад, для мольфування на любов найчастіше використовується ключ. Якщо ж мольфа замовляється на розбрат - то беруть ножа. Бо мольфа може бути на добро чи на зло залежно від напрямку діяльності мольфара. Мольфа, замовлена "на добро" - це завжди оберіг. Якщо вона робиться для захисту самої людини, як правило, це підвіска талісман, виготовлена з металу, що відповідає суті мольфи. На лицьовому боці мольфи карбується зображення. Наприклад, моя мольфа - це сонце з людським усміхненим обличчям.
Сонце - то лик Божий, якому поклонялися наші предки, - каже Мольфар. - Тому його зображення на мольфі - це найсильніший захист. Мій батько з таким оберегом пройшов усю війну, двічі переходив лінію фронту, потрапив у полон, але втік із концтабору й повернувся додому без жодної подряпини.
На зворотньому боці мольфи оберегу карбується зашифрована першими літерами примівка молитва.
Перед важливою справою її достатньо прочитати по буквах, і матимете успіх в будь чому, каже Мольфар. Правильно прочитана, така молит ва мольфа зупиняє навіть ворожу руку та кулю...
Мольфа, примовлена "на зло" - це річ, яка обирається залежно від того, що саме хочуть заподіяти людині (найчастіше - ніж, голка чи будь який гострий предмет ). Таку мольфу підкидають на обійстя тому, кому хочуть завдати шкоди, і щойно людина переступить через цю річ - магія починає діяти.
Кожен мольфар - маг у прямому розумінні цього слова. Тобто, він володіє умінням і змогою керувати стихіями та силами природи, обертати їх на шкоду чи користь усім навколо. Він володіє і білою, і чорною магією, а також низкою проміжних мистецтв. Різниця чорних і білих мольфарів - у меті, з якою проводиться ритуал, і в тому, чи зловживає мольфар подарованою йому силою.
Основних видів магії є два - чорна та біла.
Чорна магія дарується темними, нечистими силами, - говорить мій Мольфар. - І маги, котрі отримали свій дар від цих сил, можуть творити тільки зло - всьому живому, тваринам і природі, бо вони "співпрацюють" зі злим духом, який виступає супроти Божої волі та Божих законів. І коли звичайна людина не виконує Божих законів, теж стає донором такої злої сили...
Біла магія - це могутня сила, що дає тверді закони, необхідність їх дотримуватися та обов'язок їх виконувати. Але вона вчить і закономірностей розвитку природи. Вона дає захист і оборону, силу витривати серед найбільших труднощів. Крім того, є інші види магії, які вважаються складовими частинами основного мистецтва. Наприклад, так звана "сіра магія" - це мистецтво керувати волею інших людей. Чому вона зветься сірою? Тому що будь яке керування іншими людьми, навіть якщо воно застосовується з доброю метою, - це магія не зовсім світла. Є магія "червона" : її ритуали допомагають талановитим людям. Цілительська магія вчить розпізнавати трави й лікувати людей зіллями, заклинаннями. Є магія любовна і воїнська, магія стихій, а також часова. Її ще називають "магією першого дня", бо мольфари вірять, що ритуали, виконані в перший день року, в першу годину доби мають особливу силу.
Я відразу усвідомлюю: мольфарське практичне мистецтво базується на двох речах. Це мольфи, заговорені предмети, від яких і пішла назва традиції, і примівки особливі набори слів. Простіше кажучи, основа мольфарського мистецтва - Слово

Мольфаром может стать только тот, кто любит людей, природу, не думает о деньгах и не боится смерти, - говорил Михаил Нечай
...Совсем недавно в наших горах действовал мольфарский круг. Несколько раз в году определялось тайное место, где собиралось вече мольфаров, на котором обсуждались вопросы, недоступные пониманию простых смертных. Но вот уже более десяти лет, как круг распался...Наша традиция постепенно умирает. Есть, конечно, еще люди, кроме меня, которые называют себя мольфарами. Не хочу их обижать, но, в основном, это шарлатаны, поверхностно освоившие магические приемы и, что самое неприятное, зарабатывающие на магии деньги. К тому же ни один из них не прошел обряда мольфарского посвящения.
...Меня в мольфары посвятила моя бабка, она также была мольфаркой, слыла известной травницей на Гуцульщине (Впрочем, наши знания необязательно передаются родственникам). С раннего детства я путешествовал по горам, сидя в мешке за ее спиной, когда она отправлялась собирать лечебные травы. Так бабка Ганка постепенно передавала мне свои знания, рассказывала все о свойствах растений, приправляя свои "лекции" легендами и сказаниями. А когда мешок наполнялся травами, брала меня за руку и вела сонного домой. Вскоре во мне проявились необъяснимые способности. Произошло это совершенно случайно: у моего приятеля после солнечного удара из носа пошла кровь. Ее долго не могли остановить, тогда я подошел к нему, погладил по носу, и кровотечение прекратилось. Потом был случай, когда лесоруб при распилке дерева глубоко порезался, и снова я прикосновением рук остановил кровотечение. Бабка поняла, что у меня есть сила, стала учить меня и готовить к посвящению.
Перед самой инициацией я долго постился, а в ночь посвящения бабка заставила меня раздеться догола и войти в треугольник, сложенный из ритуальных костров. Перед этим она дала мне чай, заваренный на каком-то психотропном растении. Это могла быть белена, мандрагора или какие-то грибы. Я погрузился в странный сон: стал видеть духов. И тогда же ко мне пришел мой мистический наставник. Сначала появился человек в белых одеждах, а потом я узнал в нем мученика Пантелеймона - в языческой традиции он соответствует богу огня Сварогу. С тех пор Пантелеймон всегда сопровождает меня, рассказывает все о тех людях, которые могут явиться за помощью. И именно с тех пор я излечиваю от разных недугов травами и заговорами, свожу одиноких, снимаю порчу, отгоняю град от засеянной нивы.
...У каждого народа существовала своя магическая культура - например, шаманизм у американских индейцев или у народов Сибири, традиция друидов в Англии. Так и в Карпатах развивалось магическое учение еще с каменного века. Некоторые мольфарские символы до наших дней сохранились на скалах и в пещерах. Тот же крест был в Карпатах еще до христианства, и сегодня языческие кресты из воска можно увидеть во многих гуцульских хатах. Мы сюда не приходили, мы тут были всегда. Со временем мольфарская традиция видоизменялась. Происходил синтез различных магических течений с Запада и Востока - у нас в горах он дал удивительные результаты. Мольфары-язычники в Карпатах сохранили то, что было уничтожено на Руси при крещении князем Владимиром, а с приходом православия в гуцульский край переняли некоторые христианские обычаи и ритуалы. В словарях пишут, что "мольфаръ", или "мольфари", - это некий злой дух, воплощение черта или дьявола, наводящий порчу на людей. Конечно же, есть черные мольфары, творящие зло, но есть и белые, противостоящие ему. Не все так однозначно, как пишут филологи. Да и слово "мольфа", от которого происходит "мольфар", означает предмет, наделенный магической силой. Этим предметом может быть и талисман, и трава, и даже приворотный сахар. А заряжен он на добро или на зло, зависит от того, к какому мольфару обращается человек
 
Традиційні магічні інструменти карпатських мольфарів. Осиковий хрест, який слугує для захисту від злих духів; "громовиця", з допомогою якої можна позбавити сили злу відьму; "градовий ніж", котрим мольфар розганяє грозові хмари. На пальці в мольфара - срібний перстень мольфа, магічний оберіг та хранитель його чаклунської сили. Рукави сорочки та кептар гаптовані старовинними орнаментами - оберегами
 
Мольфар за роботою.Так, поглядаючи крізь смерекову "громовицю", він позбавляє чаклунської сили відьму лиходійницю
Тайные знания карпатских шаманов Я тряслась в жестком автобусе Ивано-Франковск - Верховина. Он был битком набит пассажирами и вызывал устойчивую ассоциацию с дилижансами прошлого века. Подпрыгивая в такт колесам на ухабах и склонах горной дороги, я вспоминала цепочку "совпадений", что привела меня к этой поездке…
Читая карпатские легенды и предания, я не раз встречала загадочное слово "мольфар". Потом я узнала, что этим словом в Карпатах называли местных шаманов - целителей, колдунов-ясновидящих и магов. Говорили, им были ведомы тайны земли и воды, огня и леса, они могли отвести грозу или град от полей, умели превращаться в животных, могли спасти человека от всякой беды, но могли также лишить разума или самой жизни. Гуцулы называли этих людей "земными богами", и, хотя и боялись их, все же обращались к ним за помощью.

Позже отец подарил мне талисман - серебряное солнышко с улыбающимся лицом и полузакрытыми, словно в медитации, глазами. И прибавил: Этот оберег сделал один мольфар…
Несколько лет назад я гостила у друзей в Карпатах. И узнала, совершенно "случайно", что недалеко, в небольшом горном селе живет мольфар - один из последних хранителей древней карпатской магической традиции. Сведения о мольфаре подкреплялись десятком рассказов о почти чудесных излечениях болезней, оказавшихся не по зубам официальной медицине. Набравшись решимости и исполнившись твердого намерения, я отправилась в путь.
И вот я небольшом карпатском селе. Вокруг высокие горы, покрытые темным лесом. Они хранят память о мужественном и отважном предводителе опрышков Довбуше (карпатский аналог Робин Гуда и его "вольных стрелков") и последних язычниках-солнцепоклонниках, капища которых до сих пор сохранились на вершинах гор.
Я иду грунтовой дорогой. По узкому подвесному мосту, вздрагивающему при каждом шаге, перехожу реку. Подчиняясь внутреннему голосу, направляюсь к первой хате. Над дверью травы-обереги, а на пороге - я понимаю это с первого взгляда - стоит он. Худощавый, пожилой человек с теплой улыбкой и пронзительным взглядом синих глаз. Он берет из моих рук дорожную сумку и удивительно мелодичным голосом с непередаваемым карпатским выговором произносит: Я ждал вас.
Увидев у меня на груди оберег, подаренный отцом, мольфар говорит: Эту мольфу 25 лет назад я сделал для вашего отца.
У меня отнимается на мгновение дар речи, и я не успеваю спросить значение слова "мольфа", с которым, как я понимаю, связано само понятие "мольфар", а сам шаман в это время безмятежно и свободно начинает рассказывать. О мольфарах и ведуньях, о своем "делании", об истоках своей традиции…
Понятие "мольфар" действительно происходит от древнего слова "мольфа", что означает - заговоренный предмет. Мольфар произносит над ним определенную "прымивку" (заговор), и этот предмет помогает человеку в различных жизненных ситуациях.
Я сразу осознаю две вещи. Во-первых, основная сила карпатских шаманов заключается в заговорах, особых наборах слов, а говоря проще - в самом слове. А во-вторых, эта традиция очень практическая. Действительно, позже я узнала, что было очень немного мольфаров, уходивших куда-то в горы и леса и занимавшихся только личными магическими практиками и самопознанием. В основном, они жили среди людей, имели дома и семьи и оказывали реальную помощь в реальной жизни…Впрочем, я увлеклась.
Пока я мысленно сравнивала мольфарскую традицию с североамериканским и сибирским шаманизмом, "мой" мольфар рассказывал мне о начале своей шаманской деятельности. Мольфарский дар ему передала бабушка, всю жизнь посвятившая шаманству: она была мольфаркой - и целительницей, и ведуньей. Разглядев во внуке магические способности, она начала брать его, шестилетнего, в горы, в леса, на полонины. Учила распознавать травы, передавала свои знания и умения. Когда мальчику исполнилось двенадцать лет, произвела над ним обряд посвящения. Обряд заключается в окуривании посвящаемого особыми травами - при этом открывается шаманское "видение", человек входит в мир духов, чтобы те признали его своим. В этот момент будущий мольфар обретает личного духовного проводника, который помогает ему ориентироваться в потусторонних мирах.
Каждый мольфар имеет собственное "письмо", свой стиль. Мольфары могут быть врожденные и наученные. Каждый из них - маг в прямом смысле этого слова. Причем владеет и белым, и черным аспектами магии. Власть мольфарского магического искусства распространяется даже на стихии. Мольфаров, умеющих разогнать грозовые тучи, отвести град, гуцулы называют "громовниками". Для того чтобы получит власть над стихией, проводится определенный ритуал. Инструментом громовнику служит сделанный из лезвия косы особый нож, которым мольфар "разрезает" грозовые тучи.
Вообще, в мольфарской традиции многие обряды, ритуалы и священные предметы связаны с громом, грозой, молнией. У карпатских магов есть универсальное слово - громовица. Это и название самой грозы, и дерево, пораженное молнией (из него делают лучшие музыкальные инструменты, а щепки такого дерева мольфары используют для окуривания людей, страдающих нервными расстройствами).
 
Громовица - это и священный предмет, изготовленный из такого "громового дерева", с помощью него мольфар лишает злых колдунов и ведьм силы. А в дохристианские времена в карпатском и южнославянском регионе "громовицами" называли небесных дев - покровительниц отважных воинов. Можно вспомнить и Громовицу - женскую ипостась бога-громовника в южнославянской мифологии… Особое значение в шаманской традиции Карпат имеют "громовые камни", упавшие во время грозы с неба, а также "камни-молнии" - округлые черные камешки неизвестного происхождения. Их находят обычно возле деревьев, пораженных молнией, и мольфары утверждают, что это ядра шаровых молний. Во всяком случае, ни на одну минеральную породу, известную в Карпатах, они не похожи. Мольфар использует эти камни при исполнении особых магических обрядов.
Интересно, что у инков тоже был культ грозы, молнии. И в своих магических ритуалах они тоже использовали "громовые камни". Эти камни метеоритного происхождения, упавшие на землю во время грозы, считались у инков священными. А своего главного культурного героя Виракочу инки называли "грозовым посланником".
И еще одна любопытная параллель. Мольфар рассказывает, что его магическая традиция духовными корнями восходит к инкам. Тайные предания, передающиеся из уст в уста, говорят о том, что, когда духовные устремления инков ослабели, их магическая сила в виде энергетического потока ушла в "духовное пространство" и была воспринята в Карпатах группой людей, обладавших должными качествами. Потом эти духовные знания переплелись с местными традициями и в таком виде дошли до нашего времени…
Мольфар на минуту умолкает, и от истории мольфарства переходит к целительству, которое является важной частью этой традиции. Лечит мольфар заговорами, освященной водой, минералами и, естественно, травами и зельями, которые сам и собирает в строго определенный дни и часы. Коренья - во второй половине дня, наземную часть растений - в первой. Есть травы, которые собираются только на рассвете, а иные требуют ночной поры. Ведь каждая трава имеет собственное биополе, и от этого зависит, когда ее собирать.
О некоторых из трав в Карпатах созданы легенды. О "золотом корне" (родиоле розовой), о мандрагоре - королеве любовной магии, о "джынджуре" - горечавке желтой, которую называют карпатским женьшенем, и перед чудодейственной силой которой гуцулы преклоняются по сей день…
И еще одним мольфарским методом лечения является музыка. А точнее - игра на дрымбе, старинном гуцульском инструменте. Играют на нем с помощью губ, зубов, языка и дыхания одновременно. А само звучание напоминает буддистские мантры. Кстати, в Тибете существует аналог дрымбы. Похожий инструмент (варган) используют в магических ритуалах шаманы северных народов. В Карпатах же дрымба известна с незапамятных времен. Интересно, что традиционно она считается женским инструментом. И по сей день каждая вторая гуцулка "умие в дрымбу".
Мольфар говорит, что этот инструмент обладает необыкновенной силой - это магия в звуках, заговор в музыке. Звуками дрымбы, говорит шаман, можно излечить болезнь, эти звуки пробуждают энергию дерева, камня, металла, они дают мольфару особую силу, тем более что и дрымбы делает он сам. С помощью этих звуков можно очаровать любимого человека, привлечь дикого зверя, врага превратить в друга…
Заметив у меня на пальце серебряное кольцо, мольфар говорит: Если вы постоянно будете носить серебряное кольцо на правой руке, - станете неуязвимы для злых влияний. И снова подносит дрымбу к губам, и льются звуки, передающие и журчание горных потоков, и звон звезд над вершинами Карпат, звуки, полные Силы, которая берет начало где-то там, в глубине тысячелетий, в самом духе наших предков, чувствовавших неразделенность всего сущего…
Наш разговор прервался приходом очередного пациента. Я вышла во двор. Стояла морозная зимняя ночь. Над белыми вершинами гор мерцали огромные мохнатые звезды. Я сделала два шага вдоль дома и вдруг…Могучая сила, которую нельзя назвать и описать словами, подхватила меня. Земля бешено завращалась под ногами в одну сторону, весь мир перед глазами медленно поплыл в другую, звезды заплясали перед глазами. Я прислонилась к дереву, чтобы не упасть, закрыла глаза. А вихрь совершаемой в доме магии, которая окутала все пространство вокруг, уносил меня все дальше и дальше. И когда мне показалось, что я уже могу прикоснуться рукой к огромной, медово-золотистой луне, магия вдруг ушла. Я медленно приходила в себя, где-то рядом хлопнула калитка. Посетитель ушел.
…Каждой весной, как только сойдет снег, мольфар исполняет древний шаманский обряд "обретения силы". Он уходит в горы, находит по одному ему ведомым признакам пещеру и замуровывается там без пищи и воды. Обкладывается дерном и мхом, закрывает вход камнями, чтобы ни один луч света, ни один звук извне не проникал в это убежище. Там, погрузившись в глубочайшую медитацию, мольфар пребывает двенадцать дней. Так он очищается от всей нечисти и скверны, которая могла пристать к нему на протяжении года во время лечебных сеансов. Так он получает новый заряд духовной силы…
Мы ищем духовные откровения в пустынях Мексики, в мистических доктринах или еще где-то. А ведь у нас есть собственные тайные традиции, никем не изученные и тщательно оберегаемые. И, наверное, не даром. Мольфар рассказывает, что его традиция, кроме магическо-целительской школы, имеет еще путь некой "высшей магии". Но этот путь, равно как и его цели, не могут быть открыты непосвященным.
Мольфарская традиция - не экзотика. Это реальная сила, требующая серьезного отношения. Шаман рассказывает, что приходят к нему, особенно в последние годы, доморощенные "маги", требующие чуда в подтверждение его магических способностей, желающие проверить шамана "на силу". Но ответ на подобные требования у него один: пустые эксперименты вредят и людям, и природе, и силам, с которыми мольфар общается. И эти силы могут отомстить за небрежное отношение к тайне. Магия, которую несет мольфарская традиция, - это живой огонь, молния над вершинами гор. И, забавляясь с ней, можно обжечься навсегда. Тем же, кто все-таки стремиться пойти по этой стезе, мольфар говорит: Мольфарство - это тяжелый крест, это сама судьба, которую человек несет до самой смерти. Это жизнь для других. Это ответственность за каждый день своей жизни, за каждый совершенный поступок, за каждое произнесенное слово, за каждую мысль…
На прощание мольфар дает мне маленький гвоздик - защиту, чтобы сила, получения мной от общения с ним, не ушла. И, пристально глядя мне в глаза, произносит слова, которые я запомню навсегда: Пуля может пролететь мимо цели. Слово же - никогда, ибо слово есть величайшая сила во Вселенной…
http://wedma.fantasy-online.ru/wedma.travel/wedma.molfar.htm
 
Карпатський мольфар Михайло Нечай розповідає про дримбу
http://www.youtube.com/watch?v=OnY2VtHMIjM
 
Мурчунга. Непал
Білі хорвати, адже сучасні серби й хорвати, що живуть на Балканському півострові, віддавна користуються таким самим інструментом зі схожою назвою - дромбуле.
Дримба Одним із інструментів, які досить часто використовуються при ініціації, при лікуванні, а також при інших обрядах, зокрема, для входження в транс, є особливий музичний інструмент, відомий у Карпатах із сивої давнини, а саме дримба.
Власне, тибетські, алтайські народи та інші народи Азії знають аналогічний інструмент (традиційно його називають варганом. Власне, "варганом" можна назвати й саму дримбу. Варган (від лат. organum, грец. organon музичне знаряддя, інструмент) - це язичковий музичний інструмент, пластинка з дерева, кості, або металева дуга з язичком посередині. Під час гри варган притискають до зубів чи затискають ними; язичок защипують пальцем або спеціальною паличкою. Рот слугує за рухомий резонатор; змінюючи форму та об'єм ротової порожнини, музикант виділяє необхідні для виконання мелодії тони обертового ряду). Різниця між гуцульською дримбою та варганами інших народів світу (в яких, до речі, теж були поширені шаманські техніки та практики входження в розширений стан свідомості) невелика - незначна відмінність у формі. Поза сумнівом, варган чи гуцульська дримба - це не просто музичні інструменти. Це також засіб для досягнення стану розширеної свідомості без допомоги рослин із родини пасльонових. Дримба звучить на два голоси: один із них чують слухачі, а інший - тільки той, хто грає. І оскільки дримбу міцно притискають до зубів, створюється сильна камертонова вібрація в тілі. Цей ефект призводить до повної зупинки того, що старий маг дон Хуан із племені які називає "внутрішнім діалогом", а мольфари - повсякденним розумом.
До речі, за формою дримба схожа на камертон - інструмент, який використовується для настроювання музичних інструментів. То може, гуцульська дримба і є древній камертон для настроювання на внутрішню музику небес? І з допомогою цього маленького інструмента мольфар входить у такий стан, в якому починає чути "гармонію сфер", що нею створено та впорядковано світ?
Можна сказати, що дримба для мольфара - те саме, що священний бубон для шамана. Як відомо, сибірський чи американський шаман досягає трансу за допомогою магічної музики, яку видобувають із бубна чи особливої тріскачки. Шамани називають свій бубон "конем", який переносить їх у світи духів, і гарному шаманові достатньо кількох ударів у бубон, аби привести свою "точку фіксації" до належного зміненого стану свідомості. Так само служить мольфарові дримба.
На цьому інструменті грають за допомогою губів, зубів, язика й дихання одночасно: високі звуки досягаються звуженням ротової порожнини, низькі - розширенням, тихіші голосніші диханням. А саме звучання нагадує буддійські мантри. В Карпатах дримба відома з незапам'ятних часів. Цікаво, що традиційно вона вважається жіночим інструментом. І до сьогодні кожна друга гуцулка "уміє в дримбу".
Дримба має особливу силу, вважають мольфари. Це магія в звуках, примівки в музиці. Звуками дримби можна вилікувати хворобу, ці звуки пробуджують енергію каменя, дерева, металу, вони наділяють мольфара особливою силою. За допомогою звуків дримби можна причарувати кохану людину, приручити дикого звіра, ворога зробити другом...
- Дримба дуже примхливий інструмент, - каже Мольфар. - Вона дуже тонко відчуває настрій того, хто на ній грає. Тому з її допомогою так легко передати всі відтінки настрою - і сум, і радість, і любов, і жаль та смуток розлуки...
Майже кожен мольфар ще й володіє якимось ремеслом. Наш герой - відомий на всю Гуцульщину мосяжник, тобто майстер по металах, зокрема дорогоцінних. А ще він виготовляє музичні інструменти. І дримби теж.
- Мова людська недосконала, - тихо промовляє Мольфар. - Досконала тільки музика, бо то - мова верхніх сфер, мова горніх світів і світлих духів. Уся природа, кожна рослина й кожен камінь мають свою музику, лише люди її не чують. Чують окремі щасливці. І хто в змозі відчути й почути її - то найщасливіша людина в світі. Був час, коли світ мав єдину мову, й колись знову настане такий час, коли людство матиме єдину мову - музику...
І знову Мольфар підносить дримбу до вуст - і ллються звуки, що передають і жебоніння гірських потічків, і передзвін зірок над карпатськими вершинами, звуки, повні Сили, що бере початок десь там, у глибині тисячоліть, в самому духові наших предків, котрі відчували і знали, що суще - нероздільне...
Тихі звуки дримби заколисували... І ось уже заснула свідомість - раціональна, глузлива, скептично недовірлива свідомість людини з великого міста. А натомість пробудилася інша потаємна, та, що знає, відає... Звуки дримби віддаляли та приглушували решту звуків та образів реального, фізичного світу...І ось вони зникли зовсім...А народилися, відкрилися інші звуки звуки світу, де все було інакшим...І той світ, світ мольфарської блискавки, був зараз реальнішим за все.
Далі звуки дримби стали швидшими, дрібнішими, різкішими, вони пробуджували до руху, до динамічного польоту й тіло, і нову свідомість. Вони пробуджували бажання бігти, ні - летіти, ледь торкаючись ногами мовчазних скель, які - я знала це - берегли споконвічні таємниці гір, дерев, хвиль гірської ріки й високого, неймовірно високого неба над карпатськими полонинами...
Ібіг політ мій тривав безмежність - чи мить? Хто скаже про тривалість там, де відсутнє поняття часу? І ось на моєму шляху здійнялася величезна гора. Що це було - реальна вершина, один із карпатських бескидів, чи легендарна гора - символічний центр Світобудови? Вузька стежка гадюкою звивалася вгору, і я пішла нею...
На височенній гірській вершині - гігантська дримба. Коли сходить сонце і перший промінь падає на сиво металеві вигини її тіла, дримба на кілька хвилин спалахує полум'ям, і тоді на вершині палає багаття. І той золотавий стовп нагадує ватру, яка попереджає.
Про що?
Про те знає лише стара дримба, що вже віками стоїть на вершині. Коли над горами пролітає вітер - він помічає стару сиву дримбу та грайливо пестить її в легких обіймах, і ледь чутно - ніжно й сумовито - відповідає йому дримба. А іноді над гірськими вершинами бушує вихор - і тоді озивається до нього дримба протяжним гулом, і луна йде над горами, лякаючи полохливих мандрівників. А сміливим - дає нову силу на важкій дорозі. І гуде, гуде, виспівує стара дримба, а вітри знову й знову торкаються гудка та змушують бриніти луною на всі гори.
А коли настане горобина ніч і загуркочуть громи над гірськими вершинами, породжуючи ярі блискавиці, і полетять між небом і землею вогняні стріли, тоді замре в очікуванні стара дримба, а в прадавній печері всередині гори стрепенеться старий Мольфар в очікуванні урочого часу. І настане мить, коли в саму дримбу вдарить блискавиця, і зрадіє стара дримба, дочекавшись того моменту, заради якого й поставили її тут бозна коли. І по У гудку, прямому, як стріла, ясному й міцному, I як мольфарська дорога, піде вогняна стріла в землю, в гірську печеру, де вже давно чекає і на неї старий Мольфар...
Дримба - це символ шляху мольфара. Обрис її - то звичайний людський шлях, від народження до смерті. Язичок же посередині (його називають миндик) тонкий, дзвінкий, виготовлений із найякіснішої криці; він проходить на межі життя й смерті, але все таки не торкається їх - це шлях мольфара, шамана, істоти, яка народилася, усвідомила себе й пізнала смерть, і шлях її, тонкий і виразний, з тої миті відрізняється від життєвого шляху інших людей. Миндик - це блискавка, одвічний знак мольфарства. Починається цей шлях посередині - коли людина найдалі й від народження, і від смерті. А закінчується там, де точка життя з точкою смерті майже стикаються. Крім того, гудок завжди робиться з криці, у той час як обід - із заліза. Криця - символ сили, метал, гартований вогнем. Це символ того, що коли людина усвідомлює у себе "блискавку в крові" , тоді починається шлях Мольфара...
Можна згадати й про важдру - символ бога Шиви в індуїзмі, а також важливий езотеричний символ у тибетських та буддійських традиціях; тут ваджра уособлює міць та ясність духовного шляху. Важдра вважається також символом духовного світу, а сам термін перекладається як "алмазна блискавка". Формою ваджра теж дуже нагадує дримбу.
Випадок? Збіг? Чи глибока закономірність, сенс якої знають тільки втаємничені?
 
У індуїзмі ваджра (санскрит, блискавка) - священна зброя Індри Громовика, а в тибетській буддійській традиції - це символ міцності та духовного шляху

Марія Миколаївна Влад (Ганцяк) народилася 25 серпня 1940 року в селі Розтоки, Косівського району, Івано-Франківщини. Заохочувана батьками до науки, вона згодом відчула в собі талан до творчих звершень і уже в 10 років видрукувала свого вірша в місцевій пресі. Письменниця, журналістка, громадська діячка. Авторка трьох прозових книжок, численних ліричних та релігійних збірок. Працювала журналісткою, зокрема в газеті Літературна Україна, і редактором журналу Welcome to Ukraine. На Українському радіо вела культурологічні програми. Член НСПУ з 1972 р. Поезії та статті друкувалися в багатьох країнах світу. 1980-1988 рр.   працювала в газеті Літературна Україна. Працювала в РУСі, була одним із фундаторів створення Жіночої громади РУХу, Спілки солдатських матерів. Учасник багатьох вітчизняних і зарубжних наукових, релігійних, літературних формуів і конфоренцій, автор радіопубліцистичних програм. 2003 року стала лауреатом премії Благовіст за книжку Який цей світ. В 2009 році дипломантка конкурсу Коронація слова за роман Святий Йосиф Обручник. Марію Влад нагороджено офіцерським Хрестом з мечами, орденом княгині Ольги III ступеня та журналістською відзнакою Золоте перо
...Спервовіку була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей - Дух Божий, а Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося - ні колода, ні живе. Що ти є? - Або я знаю...Живе я, але не вмію ходити, щось робити. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома першими мусила бути конкуренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!..
...
Що ж то за свято - Розигри? Це свято лісних дівчат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гірка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свято Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри...
Влескнига Дощ.7а Слва Бозем нашем Iмемо iсту вiру якова не потребуе человеченска жертва А тая се дЪе о ворязе кii убо въжды жрялi iу iменоваше Перуна Перкуна а тому жряша Мы же смехом польна жретва даяте а одо труды наше просо млека туцi То бо покрпiшем о Колядi ягнчем а о Русалiех в день Яров такожде а Красна Гура Ту бо то дяехомо во спомiнь гуре Карпенсте А тон щас се iменова род наше Карпене
Марія Влад. Стрітеннє. Книжка гуцульських звичаїв і вірувань. 1992
http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_37.htm
http://romanbook.ru/book/download/4043666/
Отакий гуцульський календар
...З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте кого старого у наших горах - коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцулів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують подіями, значать особистими обставинами: як буря ліси -повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли клали у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні.
А пори року розділили великі свята. Вони астрономічно сходяться у поділі року, але туго ув'язані з господарським заняттям. Весна - Святий Юрій, літо - на Петра, осінь - Дмитрія, зима - в Николая. Оці четверо ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити - передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 листопада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) - несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: Братчику, пусти зиму. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насіння; а як усе висіє і міхи повитрясає - передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплюється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Петро не відобрав у нього ключі (аж уліті - кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого потопу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті може вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зібрати! - І зморозить. Бодай квасолю.
Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята замість нього, але і місяці мають свої найменування. Приміром, на січень все-таки давні люди казали та й тепер кажуть: у Різдво; у Видорші; березень - на Одокії (14 березня - Одокія жене кози в бріст); на Теплого Олекси; травень асоціюється з Юрієм і так далі.
Тепер - щодо назв місяців.
1. Січень - січе снігом, віхолою.
2. Січник (лютовень) - має найбільшу силу лютости.
3. Март - передвесняний, але неврівноважений, кажуть, якби він був серед зими, то роги би повідморожував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню.
4. Березень (цвітень ще) - береза розвивається, бруньки брухнавіють.
5. Травень - оповні цього місяця травою може віл напастися.
6. Гнилень - не вільно рубати дерева, бо згниє.
7. Бидзень-білень - худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна.
8. Копень - кажуть ще - на Маковея, на Спаса, на першу Богородицю. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці.
9. Жовтень - або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист.
10. Падолист - на Покрову опадає листя.
11. Грудень - у Пилипівку замерзає груда.
12. Просинец - на Николая - просить зими (снігу)
Отакий гуцульський календар. А такий космос:
Сонце стоїть над землею, сонце - то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух - Алей та душі, що собі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сонця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звізда вертає назад до сонця, а як ні - то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда - денниця, перша вечірна - зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, - Матері Божої. Коли ж води меншає - земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно - зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).
Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги - стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша - підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п'є багато води, купаються, розпліскують воду - море меншає. І земля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає.
Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сонця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упуститься - менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел - Божий посланець - та ще голуб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч; а як гора просунеться - уже день.
Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лискучим мечем - блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря - Дух Сатани. І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все - і порохи, і лист, і каміння - там є Юда, він уб'є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщини, називається горішній; бойковець - західний, від бойків; долішній - з півночі, з долів; підсоняшний - зі сходу сонця.
А град - кусні леду, які товчуть грішні люди, що повмирали. Вони набирають у міхи того леду із Поганого озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справляє, на котрі села.
У дощ деколи являється веселиця - весела дождевниця (Дожьбог - не родич?). Веселиця тому, що земля, травка веселіє від дощу. Веселиця - Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо - там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко була Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п'яту - можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап'ється води там, де веселиця п'є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п'є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою.
Теперішні люди втратили знання себе, світу, вони розірвали, самі того не хотячи, вервечку, що в'яже нас із вселенським буттям. А воно є вічне. Давні люди були умудрені, бо вони мали космічне чуття. Лиш декотрі з мільйонів витрималися - вони витять - мають силу над світом; передають через руки, очима, устами. Тепер ми їх бачимо у телевізорі і дивуємося чудесами, що ці люди уміють. А колись таких непростих було повно по селах, і ніхто їм дуже не дивувався. Це було так природно, як дощ, вітер, зима, літо. Це було серед нас, давніх, віруючих. У Бога, у чудо, у себе і свою безминущість. Сокотили душу, бо вона мала у чистоті перейти на той світ, а там один присуд - вічність: чорній душі - чорна, праведній - добра. І кождий поступ виважувався. Грішили, бо смертні. Але вміли каятися. І міру гріхам знали. І покуту за кожен.
 
https://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/maria-vlad
Найбільше свято у гуцулів, та й на цілій Галичині, у Буковині, Закарпаттю випадає у січні. Як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости - настає Новий рік. Цю пору обходять не тільки дома, а й у церкві Не забуваймо, що гуцули святкують дотепер старий Новий рік, що припадає на Василія, 14 січня. Але починають, раніше - з Різдва, Із Святого вечора. 6 січня, як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости. Мужчини, що роблять бутинами, порозходилися зарібками у чужі сторони, сходяться, аби там що було, у цю пору додому, як ведеться з давнини - спожити разом Тайну вечерю Святого вечора у своїй хаті Бо лиш у рідну хату приходять у ту пору на Тайну вечерю і душі померших. Кого вже кого, а померших гуцули шанують впродовж усіх часів. Це видно і по коляді, що називається Умерска:
Ой як сей ґазда з дому відходив
(Ой дай Боже!),
Скликав він собі всі сусідочки,
Всі сусідочки, свою ґаздиню,
Свою ґаздиню й свої діточки,
І схотів собі свічки сукати,
Заставив собі прощі прощати;
Ой сказав собі попа привести.
Усукав собі лишень три свічці.
При першій свічці тіло вмирало,
При другій свічці душку спускало,
При третій свічці тіло вбирали.
Ой прийшли за ним святі янгелі,
Ой прийшли за ним пятьма возами.
На першім возі самі корогви,
На другім возі самії книги,
На третім возі самії свічі,
А на четвертім самі ангелі,
А пятим возом все тіло взяли.
Як си зближили вони до церкви,
Ой сами дзвони та й задзвонили,
Самі си двері порозтворєли,
Самі си свічі позажигали.
Ой ввійшли попи служби служити,
Служби служити, опроважєти,
Ой тогди зачєв він промовєти
До свої жінки, до своїх дітей:
Шоб єсте мене не забували,
Все в суботоньки ізгадували,
Все в суботоньки ізгадували
Все в суботоньки і в неділеньки
Колачіками, акафистами,
Як того нема - кавалком хліба.
Я ж за вас буду Бога просити,
Шо ви будете многа літ жити.
А встаньмо, браття, ми си підведім,
Ми си підведім, всі руки складім,
Всі руки складім, молитви скажім
За цю душечку, що відси пішла,
Із сего дому, з сего талану:
Шоби та душка із Богом була,
В царстві ясному супочивала!
Звязок живих із душами умерлих не переривається у цім краї. І про те ще далі поговоримо. А нині Святнії вечір - Христос ся рождає! Славімо єго! У нас дома за тиждень перед Різдвом мама зачинала поратися у хаті: білить, миє пере, порядкує, - всі разом убираємо хату по-святошному, печемо завиваники з маком (лишився тільки спогад про мак!), з горіхами і повидлом, варимо пшеничку і лагодимо решту страв - усіх дванадцять. На Святий вечір і найрідніший прилагодиться до вечері якнайкраще. Покійний тато, бувало, у передріздвяні дні нарубає сухих букових дров, вивезе гній на город, зчеше маржину, почистить у стайні, колешні, поприбирає у коморі, на поду.
В церкві також порядкують. Люди ладяться до великого свята Постом, Пилипівкою - не лише тілом, а й душєю єднаються з ним. Не дочекаємося того вечора. Мама миє грибна фасолі, сущениці, сливки, рихтує крупи з олієм і часником на голубці спускає листя з .квашеної капусти. А ми бігаємо довкола - котре вхопить запашний лист з квасної головки, а то вмочить палець у зелений конопляний-гарбузовий олій, що роздається на всю хату і скобоче ніздрі; а тут ще й риба пражиться, замащена у горщику - тато ймив головача метрового, товстого, як теля.
Повна хата запахів неймовірних, різдвяних - тато сидить на вищкребаній добіла підлозі (сестра Олюська покійна так уміла хвоєю вимити) - тре у макортику макогоном мак та лукаво роззирається, шукає маминого милого лиця межи діточими: видиш, Од6, єка то тєжка робота чоловіча... Дуже любив маму до самої смерти. А вона помахає на нього пальцем в кукурудзяних крупах з чебриком і олієм: маєш розум говорити пусте при дітях?.. А ми скористаємося з їх перемови та хапаємо котре збілілого в молоко маку, котре гриб або смачне осердя з капусти.
- Та наїжся вже, їла би ті онниця! - сердиться врешті мама. - Ліпше би дрівець унесло, а ні крутиться та заважає попід ногами...
Того дня ніхто у хаті не те що не їсть, навіть води не пє, не можна курити до самої вечері. Всі постять. Крім маленьких. Але нема права і сваритися,., битися. А ми таки були пустотливі, особливо я і менший брат Коля - невкритні. Через нас грішила мама. А то кажуть, хто цего дня свариться, буде почерез цілий рік заводити сварку. А ще не вільно того дня рубати дров, бо птаха вирубає навесні кукурудзу.
На Святий вечір багато є усякого ворожіння. У той день ховають петельки, аби через цілий рік не видіти тогу довгу - гадину. Мама дивиться у хаті, а тато понадвірю, аби нічого ніде не висіло на клинках, на грядах, колах, бо від того сідала би літом птаха на городину.
Нарешті під радісні дитячі оклики стіл застелюють отавою, накивають усякого насіння і накривають білим обрусом. На конах стола кладеться по зубцеві часнику від уроків. Треба ще, каже мама, і під стіл накидати отави, а ми вже радо ричемо, як корова, бліємо, як вівця, ржемо, як кінь, аби худоба велася. Десь давно щевиносили усі игли з хати, аби кольки не кололи нікого цілий рік, затикали прядильні дірки у лавицях клоччям або отавою, приповідаючи: Не дирки затикаю, але рти моїм ворогам, щоби їх напасті мене си ни ловили цілий рік!; з цеї причини завізували гудзи на мотузі: Не гузд завєзую, а рот війтови, що мене кривдив; сідаючи до вечері, присідає той мотуз із гудзами - аби усі брехуни, пльоткарки так мовчєли, єк ці гудзи підо мнов.
Давно, коли кожен гуцул був озброєний, як убраний, виходив газда у смерку з хати - стріляє з пістоля на знак, щоби сусіди бралися до Тайної вечері.
Він бере каганець із ладаном - обходить і обкурює три рази хату від усілякої нечисті задля родини, а також і маржини.
Мама накладає аж тепер на стіл дванадцять пісних страв, серед них найголовніша пшениця з маком, медом, тертими горіхами - така смачна (може, смачна, смак, смаком від того, що з маком?), така солоденька, що сама пливе у горло по язику. З неї і починається Тайна вечеря. А є ще гриби з часником в олію, рибка і студенець з голови кліня чи головача, пироги з маком, сливки з фасолею, росівниця - крупи з капустяним розсолом... - мисок і ложок топиться на мякім запашнім отавянім столі.
Але ще тато набирає з кожної страви потрохи у корито, солить, мішає з грисом і несе худобі. А ми бігаємо по сусідах та до родичів - розносимо у білих фустинах завязану вечерю за померші душі. Чути, як хтось за плотом каже: Єк тот мак відьма не годна визбирати, так аби не годна пошкодити моїй маржинці, видно, розсіває коло стайні самосівний мак. Хто чується в такій силі, що може відвертати град, бере миску із свяченим, а в другу руку сокиру, виходить надвір і так запрошує до себе на Тайну вечерю: На Свєтвечір родив єм си, на Свєт-вечір хрестив єм сми, Пречиста Діва на золотій крижмі мнє держєла, у змиєвім озері мнє купала! Градівники, мольфарі, чорнокнижники, планетники (оце-то так! а може, інопланетники?), лісні, вовки, медведі, рисі, лиси - прошу вас на вечерю! Так остро кличе три рази, відтак закінчує: Єк ви ни євилиси на су Тайну вечерю, єк Не маєте моци свитиси на Різдво, - так абесте не мали моци ані волі зробити мені зло в моїм хіторі! Єк вас тепер не видко, не чути, так аби вас не було видко-чути цілий рік!
Ще кличе бурю: Будь ласкава - виходи до нас на Свєту вечерю. Також три рази. Коли ти тепер не ласкава прийти на Свєту вечерю, на дари Божі, на страви ситі, на велике добро, єк ми тебе просимо, то не приходи до нас літі, єк ми тебе не трібуємо!
Тепер у хаті. Викурюють ладаном щезника, що міг десь притаїтися. І особливо улюблений змалку милосердний звичай покликати померші душі. Ґазда має обійти з вечерею три рази за сонцем довкруги хати, кладе миску на стіл і уклякає, а за ним усі, бють поклони, моляться:
Просимо щире Бога, аби єго ухвалити, упросити - най і тих душ до вечері припустит, шо ми їх не знаємо, а їх дожидаємо, шо за ні ніхто не знає, шо бутинами побиті, дорогами покалічені, пострачувані, водами потоплені, котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи ніхто не згадає, дорогов ідучи; а вони, бідні душі, у пеклі пробувають і цего Свєтого вечора чекают, шо у нас молитви великі идут, і такі си найдут, шо тоти душі споминут. Господи, заборони хрестєнску худібку і нашу від звіря і від поганої віри на рогах, на водах, на всіх переходах!
Дякуємо Богу, що поміг дочекатися Святого вечора та просимо і нарік. Відтак тато дає ту миску з вечерею котромусь із нас, кажучи: Ми усі, з усего щирого серця і з Божої волі, кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо її, аби вони на тім світі так вечеряли, єк ми тут, я даю за тоти померші душі, шо погибли і порятунку не мают; най Бог прийме перед їх душі! Я їх кілько запрошаю і закликаю на цю Божу Тайну вечерю, кілько у цім полотні є дирочок (миску дається на полотні), по тілько аби їх було на кожду дирочку!
Уже сіяє з неба перша зірниця - всі сідають за стіл.
По вечері не миють, не прибирають зі столу - все через душі, що мають прийти. Мама кладе чогось солодкого на вікна - для ангеликів. Не можна де-небудь сісти, не продувши місця, аби не привалити яку душу, - їх тут багато зібралося на звану вечерю

Проза, що нагадує мелодію дримби: відбулась презентація книги Марії Влад
В рамках обговорення літературних творів, номінованих на Національну премію 2015 року, 17 грудня ц.р. в Українському фонді культури відбулась презентація книги Кедрове Божелісся Марії Влад.
Нагадаємо, що це літературно-художнє видання висунуто на здобуття Премії Національною Спілкою письменників України.
Відкриваючи презентацію, лауреат Шевченківської премії, головний редактор часопису Голос Просвіти, поетеса Любов Голота розповіла учасникам зібрання про родовід Марії Миколаївни Влад, яка народилася у мальовничому селі Розтоки Косівського району на Прикарпатті.
Марія Влад дебютувала у літературі ще 1971 року, коли у світ вийшла її перша поетична збірка Грають у дримби вітри. Серед десяток книжок з ліричними та прозовими творами, написаними письменницею впродовж кількох десятиліть, Любов Голота згадала про один з останніх її романів Святий Йосиф Обручник, за який Марія Влад не так давно була відзначена дипломом всеукраїнського конкурсу Коронація слова.
 
Книга Кедрове Божелісся, що вийшла друком у косівському видавництві Писаний камінь минулого року складається з двох розділів - Стрітеннє та Кедрове Божелісся.
У Стрітенні розповідається про особливості гуцульської хати, викладено гуцульську версію космогонічного міфу про створення світу, подаються роздуми про пієтет гуцулів до освіти й науки, про зільництво на околицях Чорногори, про ставлення гуцулів до тварин, про те, як гуцули сприймають час, розглядається гуцульський образ смерті, а також викладено історії про опришків.
У другому розділі розповідаються оповідки про бійців УПА, церкву в Криворівні, складні долі гуцульських жінок, про переплетення національних традицій з радянськими та сучасними українськими реаліями.
- Хочу відкрити маленьку таємницю про Марію Влад,  сказала на завершення свого виступу Любов Голота. - Ця талановита у всіх відношеннях жінка ще й вміє майстерно грати на суто гуцульському музичному інструменті - дримбі. Тому не буде жодного перебільшення, якщо я порівняю самобутній голос Марії Влад у сучасній українській літературі з неповторною мелодією дримби, яка, за давніми переказами, з'явилася у гуцульських Карпатах у сиву давнину
http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_37.htm

  

  
СТАТИСТИКА

  Веб-дизайн © Kirsoft KSNews™, 2001